Берсерк, або Прозріння
«Напевне, усі ми чули про берсерків. Непереможні й несамовиті воїтелі, гордість і міць величних норманів. Здавалося б, для звичайних воїнів війна має бути чимось на кшталт роботи, для істинних - пристрасно коханою жінкою, але тільки не для них. Для них війна - це єдине місце, де вони живуть насправді, єдине місце, яке вони дійсно люблять і до якого неодмінно хочуть повернутися. Війна - це і є їхня пристрасть, їхнє нестримне бажання і прокляття. Чи знаєте ви, як це: нетерпляче перехоплювати пальцями шкіряну облатку широкої сокири в передчутті битви, ковтати слину в очікуванні можливості випустити з себе несамовитий рев, що зачаївся всередині? Чи хотіли ви колись відчути на смак теплу кров на своїх губах? Чи бажали ви загубити й втопити всього себе у неймовірно прекрасному й водночас відразливо страшному танці зі смертю?
Їх вчили бути ідеальними машинами для вбивства. їхні тіла неначе створені за подобою до титанів, точені фігури вражають могутністю та якоюсь невловимою первинністю, дикістю та неприборканістю. їхні очі й обличчя в судомі люті виглядають куди страшніше від оскалу ведмедів, чиї шкури вони гордо носять на своїх плечах. Не відаю, хто створив цих людей, але мені здається, що старань одного лишень Бога Війни було б замало для цього.
Вони були самим страхом в очах своїх ворогів, але найбільш небезпечними вони ставали не через це, а через те, що самі відчували в собі ту хаотичну й нестримну силу, яка робила їх непереможними. Спершу їх ліпили такими жорстокі побиття й муштра, потім їм надавали такої форми та стану відвари й дурманні трави, але згодом їхній розум змінювався настільки, що вони вже не потребували ні того, ні іншого. Вони - ті, кому не будуть цікаві ваші благання, ті, кому не буде важливо, хто ви, звідки, і скільки гріхів за вашими плечима. Мене звали Стібйорном, і я був одним із них. Ось моя історія...»
Зі спогадів людини, прийнятої в общину в році вісімдесят другому восьмого століття за християнським літочисленням.
*********
Море ласкаво омивало своїми незліченними хвилями рівний та здавалося безкрайній берег якоїсь чудесної та казково прекрасної, але й водночас небезпечної, первинно цнотливої землі, яка ще мала ауру якоїсь природної величі й незбагненності. Величезний корабель з низькими бортами й гордо піднятими до неба носом і кормою прорізав морське полотно, неначе ножем, невпинно йдучи у бік суші. З бортів, увішаних яскравими круглими щитами різної кольорової гами, виходили до води весла. Якби в цей момент тут був якийсь сторонній спостерігач, то певно він би нарахував їх близько тридцяти. Проте зараз вони були підняті, а їхня робота лягла на широкий прямокутний парус, який повністю роздувся, неначе набундючившись від тої своєї поважної ролі під постійним наглядом вітру. Екіпаж корабля також був радий цьому, бо під кінець дня гребти уже нікому не хотілося. На борту розміщувалося близько шістдесяти чоловік. Усі вони були досить міцної статури, з довгими, густими бородами й волоссям та якимось ледь вловимим металевим блиском в очах. Постільки нині робота лягла на плечі капітана, спостерігача та декількох чоловік, що вправлялися з парусом, інші спокійнісінько розсілися по своїх місцях. У кожного з них була своя особиста лава, де вони спали, берегли свої речі та зброю.
Хто б міг подумати, що геть суворі та жорстокі воїни, якими ці моряки здавалися на вигляд, так і були насправді, могли б так мирно й мало не зі сльозами щастя на очах спостерігати за звичайнісіньким заходом сонця.