1

Ніколи б не подумав що прихід весни принесе з собою стільки невідкладних справ на домашній присадибній ділянці. Обрізати дерева в саду, позбирати на городі торішнє картопляне бадилля, підживити добривами герань, айстри і хризантеми в квітнику, посадити ярий часник та цибульку, а ще… Всього й не перелічити. Роботи стільки, що час летить з блискавичною швидкістю. Не встигнеш і оком змигнути, як законний вихідний наближається до свого завершення. Надвечір згадуючи цей напружений день водночас тішишся в душі від того що вже сьогодні зробив та з острахом думаєш про те, як то ще доведеться напрацюватися коли по-справжньому потепліє і настане пора посівної.

Я саме закінчував поратися з останнім сувоєм пластикової плівки натягуючи його на каркас теплиці, як завібрував мобільний в кишені куртки. Дзвонив Микола Васильович, староста нашої територіальної громади:

– Слава Україні! – вітається чоловік гаслом, що стало надзвичайно популярним останнім часом. – Богдане Михайловичу, маєш вільну хвилинку, щоб заскочити в сільську раду.

– Героям слава! – відповідаю я і відразу занепокоєно цікавлюся. – Трапилося щось важливе?

– Можна сказати що так, бо справа доволі делікатна, – ухильно каже староста, і це ще більше підсилює мою стурбованість.

– Тоді вмию руки та лице й за півгодини буду у вас, – промовляю я інтуїтивно відчуваючи, що цей березневий вечір не обійдеться без сюрпризів, і сюрпризи ці вочевидь будуть не надто приємними. Та сподіватися на спокій сільському дільничному інспектору у такий буремний, військовий час, справа марна.

Як і було домовлено за тридцять хвилин я знаходився у приймальній сільської ради. На моє кротке запитання «староста на місці?» секретарка Дарина, яка щось друкувала на комп’ютері, обдарувала мене приємним усміхом і кивком голови показала на двері сусідньої кімнати. Я чемно постукав, отримав у відповідь лаконічне «заходьте» і переступив поріг кабінету старости. Микола Васильович сидів за своїм столом і насуплено розглядав якийсь аркуш паперу. Вигляд у нього був розстроєний, я б навіть сказав похнюплений.

– Доброго вечора, – ще раз привітався чоловік і попрохав. – Богдане Михайловичу, зачиніть, будь ласка, за собою двері.

Поки я слухняно виконував цю просьбу сільський керманич звідкілясь витягнув надпиту пляшку домашньої вишневої наливки і два гранчаки, які відразу наповнив до вінця. Це мене неабияк здивувало. Наш староста людина звісно не безгрішна, однак розпивати спиртне на своєму робочому місці, та ще й в цю буремну пору. Такого за ним, на моїй пам’яті, раніше ніколи не водилося. Тим паче так відкрито пропонувати алкоголь дільничному інспектору, який знаходився при виконанні службових обов’язків. Це вже взагалі виходило за всілякі межі.

На мій німий подив від всього побаченого Микола Васильович тицьнув мені аркуш паперу, що тримав в руках та важко зітхнув. Я швидко пробіг очима кілька рядків, списаних кострубатим, малорозбірливим почерком і вже сам мимоволі потягнувся до стакану з алкоголем. Причина для того щоб зараз хильнути дійсно була вагома. Щоб остаточно переконатися в достовірності щойно прочитаного я все ж запитав у старости:

– І як все це зрозуміти?

– А так прямо й розуміти, все як там написано, – роздратовано крякнув чолов’яга, що своєю зовнішністю разюче нагадував легендарного гумориста минувшини на прізвисько Штепсель. – Сьогодні по обіді до мене додому навідалася мешканка нашого села Ярина Павлівна Середа та принесла з собою ось цю заяву. В ній жінка вимагає справедливого покарання для такого собі Олекси Романовича Маслюка, який начебто розбестив, звабив та збезчестив її неповнолітню доньку Мар’яну.

– Але ж як так? – не міг повірити в прочитане та почуте я. – Хіба ж це взагалі можливо?

– Не знаю як і чи взагалі можливо, – сердито буркнув староста. – Знаю лише те, що часу у нас до завтрашнього ранку, щоб в усьому розібратися. Дальше будемо змушені дати хід заяві, бо сам розумієш справа пахне криміналом. Тому пий і давай кумекати, як тут тепер найкраще вчинити.

Очманілий стан Миколи Васильовича та моє ошелешення не складно зрозуміти. Злочинів такого ґатунку у нашому селі здається ще ніколи не було. Звісно траплялися всілякі правопорушення: сімейні сварки, домашнє насилля, хуліганські бійки в нетверезому стані, навіть дрібне злодійство, але розбещення та зваблення неповнолітньої… Та й хто і кого? Олекса з Мар’яною, закохана пара на заздрість всієї околиці, котрим вже не раз пророкували подальші заручини і навіть весілля. Невже таке насправді можливе? І що з усім цим робити коли у мене й так всіляких турбот та клопотів вище маківки голови?

Свої сумніви я не забарився висловити похнюпленому старості, що механічно вертів в руці спорожнілий гранчак. Чоловік похмуро зиркнув на мене і сумно відповів:

– А біс його знає, що там в тих молодих сталося. Та боюся, що діло насправді серйозне, бо пані Ярину наче якийсь ґедзь вжалив, коли вона сьогодні прилетіла до мене зі своєю заявою. Все кричала, пирскала слиною, грозила всіма карами пекла і навіть не поскупилася на прокльони в адресу бідолашного парубка.

– Та вона ж матір’ю хлопця ще нещодавно були подругами не розлий вода, – не йняв віри почутому я.

– Ото ж бо й воно, – промовив староста ховаючи в шухляду стола пляшку від наливки та стакани. – Трапилося насправді щось надзвичайне раз жінка так розлютилася. Я спробував було делікатно розпитати її що й до чого, та вона так гаркнула на мене, що мені і досі у вухах лящить. Одна надія тепер на тебе. Можливо тобі, як представникові правоохоронних органів пощастить більше й вдасться розібратися в усьому та вияснити яка ж кішка пробігла між цими двома сім’ями.