Березнева подорож

Березнева подорож

  Загадка, дивовижа, щось незбагненне – так називаємо речі недосяжні нашому розуму. Можемо вивчати їх, вимірювати, нюхати й пробувати на смак, а все ж сутність їх залишиться невідомою...

  Від постійного дрижання було важко писати. Єва відвела очі від паперу. Як не дивитись на таку красу? Її потяг мчав від сходу, де вже жовто золотіло, де хмари створювали химери – дивні, грайливі, темно-загадкові. Це початок нового дня.

  ...Чому ж не знаючи спочинку і сну, не бачачи кінця своїм пошукам, витрачаючи роки, а то й усе життя божеволіє людина, керована жагою пізнання, заради однієї сумнівної відповіді, кроку в ще більшу невідомість?..

  Знову підвела погляд – далекі карпатські гори були в диму і білих плямках. А ближче по горизонту поля, ще не поорані, але вже в очікуванні, готувалися до нового життя. Сухим вчорашнім бадиллям, калюжами талого снігу, несміливо-зеленим вкрапленням впертої, стрімкої як час трави, що не дивлячись на ранкову паморозь продовжувала, ще неквапно, ранньовесняний рух у колі життя. Ось уже рожеві...

  ...Кажуть, найкращий спосіб пізнання – спостереження. Можливо тому наші діди-прадіди, не бувши обізнаними в науці та техніці як ми, володіли мудрістю життєвою. А може...

  Мимо бігли дзеркала рожевих калюж, а над ними, від холодної блакиті тікали подерті важкі вогняні потвори, поволі стаючи такими звичними, зрозумілими оку, просякнутими світлом ватними шматочками. А там, за кілометр, з темних дерев застиглих під чаклунством паралакса, виписувався якийсь зміст. Вони щойно були просто плямами, подібними до кістлявих пальців невідомих науці чудовиськ нічних. В наступну мить це живі стовпи, зі своєю кровоносною системою, котрі тягнулися до недосяжного і єдиного, найлюбішого джерела свого життя і радості, похитуючись на повітрі наче хизуючись своїми унікальними, ні на що не подібними, у кожного – своїми гілками. Перші мисливці – горобці «вийшли» на пошуки їжі, шмигаючи по оголеному, наче щойно народженому світові з дикими, неприборканими весняним сонцем вітрами. Ловлячи в повітрі кусюче-сніжний ще запах, а можливо і колір... Ще сорока сиділа на дроті, вже готова нести новини по всіх усюдах, та забарилася, дивакувато повернувши голову, роздумуючи про своє...

 «Мабуть, як і я – замилувалася світанком, і забула все, що хотіла. Адже – уміє дивуватися, »− подумала дівчина й усміхнулась. «Ну ось, знову, і так завжди, »− мовила Єва сама до себе. Вона хотіла записати якусь важливу думку, але весь час відривалася від паперу. Через це на її аркуші з’явилося всього кілька речень.

  З самого дитинства Єва відчувала, що не така як всі. Не в тому сенсі, що вона якась особлива. Просто інші не розуміли й вже, мабуть, ніколи не зрозуміють її дивацтв. Так вона вважала. Хоча можливо, якби Єва частіше спілкувалася з людьми, то побачила б, що майже всі вони мають якесь своє дивацтво і теж інколи почуваються самотніми й незрозумілими. До того ж не така вже і дивна вона була. Тільки інколи неуважна на уроках, з ким не буває? Наприклад, сидить нудиться і тут – побачила у вікні дивовижну пташку, тобто не якусь фантастичну, хтось би сказав – звичайний горобець, але ж ні – він дуже цікавий: як він стрибає, як делікатно повертає голову і влучно втрапляє дзьобом по черв’яку, що виліз із землі після дощу. Або, бувало вдома за столом вчить уроки, а вони все не вчаться. Тільки увесь час лізуть в голову якісь картинки, образи людей. І не звичайних, а таких, як у казках, що їх колись читала. І такі справжні ці люди, що здається ось-ось ввійдуть до кімнати й почнуть розмовляти з дівчинкою своєю дивною мовою. А кожного разу, коли поверталася дверна ручка, їй здавалося, що це саме вони. Єва завмирала на мить, затаївши подих, дозволивши собі повірити у справжність своїх гостей. Але то майже завжди була тільки мама. Інколи батько або старша сестричка. Тоді дівчинка виправдовувала своїх друзів котрі начебто не забули про неї, а тільки затрималися в дорозі. Хтось попросив їх про допомогу. Або ж вони заблукали, чи просто побачили щось цікаве. З нею самою часто таке бувало.

  В дитинстві Єва часто хворіла. Тоді її єдиними співбесідниками справді були тільки люди й звірі з казок. Були там і злі потвори, але їх завжди перемагали в придуманих Євою боях. Єдина людина, яка могла зрозуміти дівчинку була її мама. Звичайно Єва не розповідала їй всіх історій, щоб ненароком не накликати якоїсь халепи. Але мама завжди була терплячою до неуважної доньки, яка часто просто забувала про роботу по дому і могла годинами сидіти у своїй кімнаті й «розмовляти зі стінами». Ні-ні, ви не подумайте, вона не божевільна. Просто коли ведеш уявні діалоги, вголос це робити легше. Адже кожна деталь є дуже важлива – кожен ґудзик, колір волосся, навіть тон голосу. Ось чому Єва інколи могла раптово повеселішати, адже в її героїв все було добре. Або могла заплакати, коли комусь із них було сумно. Багато переживань розповідали вони одне одному і від цього ставало легше на серці.

  І ось, коли Єва подорослішала, пішла до інституту, всі її дитячі фантазії здалися їй безглуздими. Попри те, що саме цього вона завжди боялася. Тепер навколо було реальне життя і потрібно бути серйозною і відповідальною. Довгі роки навчання вона намагалася позбутися своєї звички дивитися на дерева, а не під ноги, звички спостерігати за пташкою чи листком, чи річкою, тобто – звички дивуватися. І через це, вона почувалася кепсько.

  Одного разу, Єва сиділа і слухала нашіптування теплого весняного вітру. Він ніжно торкався щоки і огортав обіймами від яких було трохи лоскотно. Їй було це потрібно. Лише вчора вона здала диплом і закінчила інститут. Тепер на Єву чекало доросле, або ж – ще доросліше ніж досі життя. Вона спитала у вітру, чи можна залишитися тут назавжди. Але він тільки посміхнувся, здійняв опале листя поруч її ніг і грайливо закрутив у вихор. В цю мить Єві стиснуло в грудях. Вона збагнула, що не може без свого слухання. Вона не вміє, а що важливіше – не хоче вчитися бачити світ «по дорослому». Їй стало зрозумілим – майже всі знайомі навколо помиляються коли вперто не хочуть помічати наскільки цікава поведінка в пташок. Якою казковою може бути кожна наступна травинка мимо якої вони проходять. І який є щоранку неповторний світанок. Вони нещасливі, бо розучилися дивитись на світ «дитячим» поглядом. Поглядом дослідника, котрий намагається роздивитися світ і запам'ятати, наче вперше, щиро насолоджуючись цим «навчанням». А там де бракує якоїсь деталі – сміливо придумуючи, створюючи.