17. Полинова відьма

Відсуваю важку запилену штору убік, затамовую подих і заходжу у вже знайому кімнату.

Мене зустрічає яскраве світло від скляної кулі.

Я все-таки наважилася завітати у це містичне місце знову, хоча й очікування мої були невеликі. Кілька днів я тільки те й робила, що вивчала книгу Авеля та практикувалася в магії завдяки іншим книжкам, старанно вивчаючи новий промисел. Виклад книги про історію Зачарованого лісу з дивними передбаченнями був складним, схожим на збірку прадавніх легенд, що говорило більше на користь того, що не все в ній відображало дійсність саме так, як говорилося в книзі. З усім тим частина з передбаченнями та розповідями про загадковий кінець існування нашого виміру не давав мені спокою. 

Воля назвав книжку жалюгідною профанацією та невдалою дипломною роботою якогось відьмака-неука, який назбирав оповідок та міфів і сам в них повірив. Це він звісно казав про Авеля. Я ж не була так скептично налаштована. Щось підказувало, що я маю дізнатися більше. Ця жага і привела мене на Чорний ринок. 

Як і минулого разу, я завітала сюди таємно. До слова, ринок збіднішав. Багато прилавків тут закрилося, а серед покупців були тільки магічні істоти нижчого рівня. Це й не дивно, бо ринок — частина виміру Зачарованого лісу, а отже відьми й відьмаки потрапити сюди не могли. На мене це правило не поширювалося, бо я навпаки не могла вийти за межі лісу.

Вже знайомий дивакуватий оракул — невизначеного віку лисий чоловік з повною відсутністю емоцій на обличчі (напевне це через відсутність брів та малопомітний плаский ніс) зосереджено дивився у свою кулю, хоча та і сліпила світлом без жодного натяку на якийсь символ, підказку чи картинку. Можливо, тільки він бачив у ній цікаве кіно про минуле та майбутнє своїх клієнтів?

— Гой єси, оракуле.

— Заходь-заходь, полинова відьмо. Повернулася?

— Так, — киваю я. Оракул, не відриваючи погляду від кулі, запрошує рукою присісти.

Слухняно виконую його прохання, вмощуючись у м’яке, трохи продавлене часом крісло навпроти нього. Тепер світло кулі вже не сліпило, і я бачила широко розкриті страшні очі з величезними зіницями незрозумілого брудного мінливого кольору. Більше я не бачила нічого навколо себе. Мій погляд був прикутий до тих очей.

— То збулося моє передбачення? Пробудилася відьомська кров? — його гидке обличчя розплилося у широкій гумовій посмішці.

Лиса видовжена голова оракула нагадувала мені шкіряний волейбольний м’яч з очима-плямами. Землистого кольору шкіра обтягувала овальний ідеально рівний череп, а міміка м’якою глиною змінювалася навколо рота, плавно перетікаючи з щік до підборіддя та формуючи вираз обличчя.

— Так, збулося.

— Знову бажаєте дізнатися своє минуле, пані Берегине?

— Ні, на цей раз хочу дізнатися майбутнє, — глухо вичавлюю з себе я, влипнувши в те крісло, наче злилася з ним у єдине ціле.

— Добре. Усе, що буде сказано в цій кімнаті, залишиться у цих стінах навіки, - промимрив він, і знову на протилежній стіні промайнула руна таїнства, яка засвідчила його слова, як це було минулого разу.

— Я хочу знати, що принесе Зачарованому лісу правління Волі й моє?

Оракул пильно вдивляється в кулю та починає свій загадковий сеанс поетичного провидіння.

— Наближається зима. Хаос принесе вона. Щоби землю пробудити, зраду треба розпалити. Мммм…

І він замовк на багатозначному «ммм» вкінці. Чекаю якесь пояснення, але оракул наче підвиснув. Обережно наважуюсь перепитати:

— І що далі?

— У пагоні сила веде із коріння, хоч пагон його не побачить ніколи. Зв’язок у землі залишає нетлінним, земля породила, земля і розколе.

— Це все? — знову перепитую, не розуміючи ні слова.

— Це все. Більше не бачу нічого. Нічого! НІЧОГО! НІЧОГО!

Він підскакує з місця та хапаючись за голову, бігає по кімнаті. Стіни загорілися червоним сяйвом, куля почала блимати. Від переляку я і сама почала блимати очима, не знаючи, що робити. Я зламала оракула своїми запитами?

— Ой, добре... Мені вже час... А як щодо оплати? Ні? Ну ладно... Я так розумію, потім… — обережно підводжуся зі стільця та просуваюся до виходу, поки оскаженілий провидець у своєму трансі намотує кола по кімнаті з криками "нічого". Збираюся вже йти, аж раптом світло гасне, темрява заповнює кімнату, а оракул несподівано замовкає. 

Тиша вдарила дзвоном по вухах. 

Панічно намацую лаштунки, що закривали вхід, відсуваю їх. Світло з вулиці пронизує темряву, і я розумію, що оракул зник. Поспішаю вийти назовні. Шум ринку трохи заспокоює та дає відчуття захищеності. Я тут не сама, яке щастя. Відхожу подалі від кімнатки оракула. Наче ніхто на мене не дивиться… Ніхто не переслідує. Оце так сходила на сеанс! Зате безкоштовно. Хоча нічого не зрозуміло і дуже моторошно. Краще б і не ходила. Думай тепер, що він мав на увазі.

Повертаюся додому, прикупивши на Чорному ринку декілька портальних камінчиків вже за власні квінтиліони. Воля нарешті навчив мене користуватися енергетичними «грошима». Тепер я жінка незалежна з прибутком. Правда, як виявилося, витрати мої ледве покриваються тим, що я встигаю накопичити, але в цілому мені все дуже подобається! Це не гроші, зароблені потом, кров’ю і слізьми у школі для «складних» підлітків. Ніяких тобі нарад, нескінченної писанини, зошитів, бесід, планів… Енергія просто накопичується.