16. Час, як вода

Ми мовчки сиділи на канапі в цілковитій тиші. Землетрус, який спричинили мої бурхливі емоції, поступово вщух. Я зрозуміла, як ним управляти в процесі та як зупинити його, але як викликати знову — поки що ні. Та й навіщо? Що це дивна сила мені дісталася? Принаймні тепер ми точно знаємо, що я земляна відьма, тобто черпаю свої сили саме зі стихії землі. Це пояснює багато що. Не дарма, наприклад, бабуся завжди казала, що в мене «легка» рука і все хотіла долучати мене до огородництва та садівництва. Казала, що мені варто лиш зернятко в землю кинути — і воно щедро проросте й плодоноситиме. Так і було завжди. Тільки я ніколи не надавала тому особливе значення.

Взагалі, мені хотілося б, мабуть, мати трохи іншу силу. Керувати погодою, наприклад, читати думки чи ставати невидимою. Але це більше магія повітря. Звісно, можна скористатися спеціальними артефактами або заклинаннями, щоб отримати таке вміння, але ж, як виявилося, це не дешево. І якщо на свої природні стихійні вміння я витрачаю найменше енергії, то артефакти й заклинання коштуватимуть значно більше для мене.

З одного боку, мені було радісно, що я поступово розкриваю свій відьомський потенціал, але з іншого — я не можу допомогти своїй подрузі. Від цього так гірко. Ще й Воля не допомагає.

— А що як відкрити кордони, забрати Лесану, а потім знову закрити? — вже благаю його.

— Тоді вони зрозуміють, що нами досі можна керувати на свій розсуд, що нас можна шантажувати. Як ти не розумієш? Та й не вірю я їм, і що вони її так просто відпустять. До того ж як я буду виглядати в очах лісової спільноти?

— А як ти будеш виглядати, якщо з Лесею зроблять щось погане, ти не думав?

Він нічого не відповів. Просто потупив очі. Бачу, що йому важко. На нього тисне нова відповідальність, але ж Леся… Я не кину її в жодному разі.

Стежник, втомлений та злий, тримається спокійно, але ж я відчуваю, що це не так. Він лиш удає, але він, безсумнівно, сильніший за мене. І йому легше — це ж не його подругу викрали. Коли викрали мене, він зробив все, щоб мене витягти. Я те саме мушу зробити для Лесі, але не можу! 

У мені зараз говорить відчай. Мозок розуміє, що Воля у новому статусі мусить думати про спільноту, а не про особисте, тож не піде на таке — не відкриє ліс. Але я не можу з цим примиритися. Серце рветься до Лесі на допомогу. Вона важливіша для мене за будь-яку спільноту, як егоїстично це б не звучало. І я хочу, щоб Воля зробив все для мене. Він же мій чоловік, він має мені допомагати… Звісно, він і допомагає, але не так, як мені хотілося б. Почуття та раціональність вступили в бій, і почуттями у нашому союзі виступаю я, Воля — за раціо однозначно. Я пішла за ним, прийнявши правила, але ж не очікувала, що постану перед таким страшним вибором.

— Я спробую знайти спосіб, обіцяю.

— У нас часу до кінця дня! Скоро вони вийдуть на зв’язок та мучитимуть Лесю! Я не переживу цього…

Саме в цей момент дзеркало, що лежало на підвіконні, відгукнулося шипінням. Я здригнулася, Воля теж застиг на місці.

Зиркаю на годинника. У нас ще дві години! Чому так рано?

— Яно, ви там? Озвіться! Ш-ш-ш…

— Відповіси? — обережно запитує Воля, кидаючи погляд на дзеркало.

Я затамувавши подих беру люстро та налагоджую контакт.

— Ще зарано! — дратівливо вигукую я та бачу у дзеркалі обличчя того самого Авеля. На цей раз він був сам.

— Яно, послухайте…

— Ми не станемо відкривати кордони за будь-яких умов! Але якщо ви вдієте шкоди лісовій мешканці, ви будете відповідати за це, — різко втручається Воля, схиляючись над люстром через моє плече.

— Гой єси, стежнику Вольдемаре. Я розумію вашу позицію і розумію, що ви не можете вдіяти інакше, — досить спокійно відреагувавши на пристрасний заклик Волі, сказав Авель. — Але ви зробили необдуманий крок.

— Верніть Лесану негайно! — вигукую я у відчаї. Воля підключається.

— Закриття Зачарованого лісу — це вимушена міра! Вимушена через безлад та свавілля, яке вчинили в ньому вищі істоти. Ви зробили з лісу осередок злочинності та чорної торгівлі, — каже Воля.

— Це все ви красиво говорите, але вам доведеться подивитися правді у вічі. Яно, послухайте хоч ви, благаю!

— Я не бажаю з вами спілкуватися! Ви мучите невинне створіння.

— Ні, я не збираюся мучити вашу подругу. І я доведу вам це. Я відпущу жихарку. Але ви маєте вислухати мене!

Воля і я замовкли, здивовано перезирнувшись. Авель, скориставшись паузою, що повисла між  нами, продовжив говорити.

— Яно, я закликаю вас вдуматися. Почуйте не тільки думку Вольдемара, але й інші думки! Я вивчаю Зачарований ліс вже декілька століть, і знаю все про його створення та призначення. Він не може існувати обмежено. Ви маєте це зрозуміти. Своїми діями ви спричините великий хаос, колапс!

— То ви відпустите Лесану? — перепитую я обережно.

— Так, я ж сказав. Не варто було неволити жихарку. Я від початку був проти цього. Але ви маєте почути нас та вдуматися. Обіцяйте, що дізнаєтеся більше про пророцтво та Велику Війну.

— Яке пророцтво? Що ви верзете! Відпустіть Лесану і вважатимемо цей конфлікт вичерпаним, — каже Воля розлючено. Я кладу на його руку долоню, заспокоюючи. Ще не вистачало, щоб цей Авель передумав.