15. Пошуки

— Тобто скасувати закриття? Яно, ти ж розумієш, що це неможливо?!

Воля нервово походжав по вітальні, засукавши рукави, ніби готувався до відповідальної роботи чи поєдинку. Я ж, наче безпомічне кошеня, сиділа на дивані та тільки й встигала водити головою за його переміщеннями.

— Я не можу кинути Лесю.

— Люба, я розумію, але ми не можемо поступитися! Занадто багато покладено на карту. Треба просто поміркувати та не піддаватися. Вони ж розуміють, що втрачають вплив! Це передсмертна агонія. Ми знайдемо інший спосіб її витягти.

— Який? Ти знаєш якесь заклинання чи ще щось?

— Є декілька варіантів. Як раз буде тобі гарна практика.

Підбадьорювати він ніколи не вмів. Практика? Невже він справді гадає, що я зараз можу думати про якусь там практику та навчання?

Спостерігаю, як він дістає з великої шафи, закритої на ключ, який, до речі, навіть мені не довіряв, купу різних речей: свічки, якесь каміння, мішечки з різним вмістом, пучечки сушених рослин, згортки та пляшечки, та складає це у великий казан.

Ми переміщуємося на кухню. Воля заклопотано бурмоче собі щось під ніс та гортає великі книги, нібито звіряється з рецептом, плануючи приготувати на купу народу куліш (тільки з дуже дивних інгредієнтів). Я мовчки спостерігаю, намагаюся не заважати.

— Зараз спробуємо її відшукати, — пояснює Воля. Його голос лунає впевнено, як завжди. Здається, він ані трохи не хвилюється. На відміну від мене.

Не можу знайти собі місця від нервів, постійно поглядаю на годинника. Час став таким відчутним, майже гумовим. Не встигла насолодитися думкою про своє майже безсмертя, і що в мене безліч років молодості попереду, як трапилося найгірше, і знову я мушу рахувати хвилини та секунди, бо дорогоцінний час моєї подруги спливає.

Воля проводить ритуал, повторюю за ним якісь слова латиною, майже нічого не розуміючи, замовляємо магічний кристал, потім він водить ним по карті, тримаючи хустку Лесани — єдину річ під рукою, яка належала їй та яку вдалося відшукати в нього вдома.

Кристал збивається та постійно показує різні місця. Я також пробую.

— Нічого не розумію. Таке враження, що її постійно переміщують.

— Може й так. У Ядвіги є спільники. Вона розуміє, що я буду шукати Лесю.

Похмуро падаю на стілець та знову намагаюся промовляти до бездушної каменюки вже завчені незрозумілі слова, аби знову спробувати відшукати Лесю на мапі.

— Не засмучуйся. Це лише перша спроба. Я знаю ще багато різних заклинань.

Його впевненість трохи заспокоює мене. Ми пробуємо знову і знову, різні обряди на пошук, знаки, підказки. Але усе марно. Результати суперечать один одному. Хочеться негайно все кинути та повернутися у світ людей, розшукати цю магічну академію, цю кляту Ядвігу та придушити її власноруч, аби тільки віддала мою Лесю!

— Я можу відмовитися від звання Берегині? Мені треба покинути ліс та піти на пошуки.

Я вже готова на радикальні міри. А що я можу зробити, застрягши тут?

— І що далі? Підеш за нею? Ти ж навіть не знаєш, де їх шукати й не маєш активної сили.

— Я наче зв’язана тепер! Що робити? Може, попросити когось про допомогу, хто може переміщуватися між світами?

— Це гарна ідея. Ти ж Берегиня. Ти можеш скликати лісових мешканців та звернутися до них.

— Як це зробити?

Воля дістає з полиці якусь пошарпану книгу.

— Ось, зовсім забув тобі віддати.

На палітурці написано «Берегині Зачарованого лісу: Ab initio Ad infinitum». Я вже знаю цю фразу — «Від першооснов і до нескінченності». Ці слова були викарбувані на моєму амулеті, який тепер є частиною редікса й охороняється Волею.

— Мені зараз не до історичних оглядів.

— Це не тільки історія. Цю книгу написала Павлина — перша Берегиня, за часів якої був створений редікс та укладений договір. Вона пише тут про місію Берегинь та деякі заклинання й обряди, які сама створювала. Вони працюють тільки з магією Берегині. Ти зараз є носієм цієї магії, тож у тебе має вийти.

Це вже щось. Беруся гортати сторінки в пошуках потрібного заклинання на призов мешканців лісу, аж раптом сторінки оживають та гортаються самі собою. Перелякано випускаю книгу з рук.

— Схоже, в ній навіть є система пошуку. Павлина була дуже прогресивною відьмою на той час, — зауважує Воля, похвально киваючи головою.

Обережно беру книгу знову, вже з більшою зацікавленістю. Подумки виголошую свій запит: «Знайди заклинання призову голів лісових домів», тримаючи книгу за палітурку обома руками. І о диво! Сторінки швидко гортаються та розкриваються на потрібній сторінці. Оце так захват! Так би всі книжки вміли! Це ж книжковий гугл чи штучний інтелект. Це мені вже подобається.

— Vocans reges clanorum silvae, — намагаюся чітко виговорити я.

— Викликаю королів родів лісу, — перекладає Воля.

Це ж треба, як просто. Ніяких тобі рим, кручених метафор у заклинанні. Якось інакше я уявляла ці прадавні закляття, більш пафосними та складними. Ще б їх перекласти українською, а не латиною…