14. Куди зникла жихарка?

Біля печери мене зустріло кілька гномів на чолі з Гарібальдом. Вони радо провели мене через підземні тунелі до місцини, де селилися жихарки, будуючи свої нори-будиночки. 

Лесана майже завжди була поруч зі мною, коли я заміщувала Ядвігу, і у мене ніколи не виникало потреби її шукати. Взагалі, я напевне погана подруга, бо навіть не знаю, де мешкає Лесіна родина. Тільки зараз я усвідомила, що ніколи не цікавилася, як вони живуть. Я настільки була зациклена на собі та своєму перебуванні в лісі, і пошукам редікса, і щоб себе не викрити, що ніколи не мала часу потурбуватися за свою лисичку. Хоча я потребувала допомоги більше, ніж вона. Леся попри свою несміливість та сором’язливість, завжди знала, що робити, як діяти. Тепер я точно знаю, що жихарка блискуче вправлялася з побутовою магією. Якщо мені знадобилося витратити мало не всі свої сили та майже знепритомніти, щоб прибрати лише дрібний безлад, то жихарка вправно і легко робила все однією лівою…

Я вже мовчу про її знання у зціленні, усі ті настоянки та мазі, якими вона мене лікувала — це ж темний ліс для мене! Я б залюбки повчилася у неї. Головне, знайти її. Чому вона зникла?

— Хотів подякувати вам та Вольдемару за вашу працю! Завдяки новому закону гноми збільшать статки мало не вдвічі!

Не розуміючи, про що говорить Гарібальд, витріщаюся на нього з подивом.

— Ми лише день як виконуємо свої обов’язки, Гарібальде. Що ви маєте на увазі?

— Як же? Кордони лісу тепер закрити для вищих магів, а отже усі доставлення можна робити тільки самотужки у вищий світ. А це означає що? Правильно! Підвищення ціни на товар!

—  О, так! Наші камінчики ще виросли в ціні! — задоволено вигукнув інший гном, який нас супроводжував.

— А мої сукні тепер також здорожчають. І примірки тепер теж будуть платними, адже мої швачки самі навідуватимуть клієнток, — озвалася Хільда.

Я огледіла її з ніг до голови. Що ж за одяг вони шиють? Якщо такий, як носять самі, то важко уявити, хто таке купує. Ядвіга точно не вділа б на себе затрапезну суконьку зі старого сукна з довгими рукавичками та рюшами. Про чобітки взагалі змовчу. Аж шкода Хільду. Її б трохи примарафетити… Легкий мейк, нове вбрання, туфлі, волосся розпустити — і вже гарна жінка! Хоча гномиха явно не турбувалася за свій зовнішній вигляд. Усі гноми вважали цілком нормальним носити недоноски та дуже старий одяг. Хоча варто сказати, що виглядали вони охайно, просто не дуже модно.

— Ви шиєте одяг для відьом і відьмаків? — питаю в неї.

— Так, пані Берегине. У мене замовляють одяг звідусіль. Здебільшого, вечірні вбрання, весільні сукні. Наше оздоблення камінчиками найкраще у світі! — гордовито заявила вона.

Якщо так, то чому ж самі не використовуєте камінчики? Цей гномівський менталітет нагадує бабусин. Вона теж любить усе відкладати, зберігати в коморі на «особливий випадок», який невідомо коли настане. Чи приїзду королеви вона чекає, чи друге життя — не знаю, але ніколи не розділяла цю бабуніну любов до складання, накопичення, зберігання. От з Хільдою вони точно порозумілися б. У обидвох — золоті руки, не те, що в мене — лапки. У Лесі, ба, теж лапки, але нормальні. А в мене — ще й кострубаті. Пошити сукню — та ніколи в житті! До речі, треба запитати у Волі, як і собі магічно оновити гардероб, бо щось смакам Хільди я не дуже довіряю попри її гучні заяви про найкращий у світі пошив одягу.

— А от ми й на місці. Тут живуть жихарки, — Гарібальд обводить рукою порожню галявину посеред лісу, до якої ми вийшли. Бачу лише пагорби, річечку вдалечині, дерева, дерева, дерева...

— А де ж будиночки?

— Так у вас під ногами. Стукайте — і вам відчинять.

Дякую Гарібальдику за пораду... Сипле тут афоризмами. Відпускаю їх, а сама спантеличена акуратно гупцюю ногою об землю. Чую шурхіт. Біля моєї ноги розкриваються дверцята, порослі мохом та травою. Їх навіть не було помітно до цього.

— Гой єси, Берегине! Яка честь! А ви до кого? — визирає звідти лисяча голівка незнайомої мені жихарки.

— Гой єси. А чи не підкажете, де живе Лесана? — присідаю навпочепки, щоб запитати.

— Я проведу вас. Ох, яке лишенько… Добре, що ви прийшли.

Жихарка вишнирює з дверцят, причиняє їх та хутко веде мене за собою по пагорбах та з-поміж них. Тепер вже розумію, що це і є будиночки. Навіть помічаю деінде маленькі отвори в землі — вентиляцію та дверцята.

Жихарка гупає лапкою в потрібну нірку. Її стук зовсім не чутний, але на мій подив, дверцята відкриваються досить швидко. З них визирають одразу три маленькі лисячі голівки. Це Лесіни племінники.

— Гой єси, дітки. А де ваша мама Лесана? — ввічливо запитую я, натягнувши на лице широку привітну посмішку. Найдрібніше лисеня починає схлипувати, а я розгублено дивлюся на них, не знаючи, що робити. Жихарка, що привела мене до нори, сплеснула лапами.

— Килино, озвися! Гой єси вашій хаті! — кричить вона у нору. За мить знизу вилізла ще одна голова. Я впізнала цю жихарку. Ми бачилися на ярмарку. Це ж мама Лесани. Вона приводила лисенят, коли я і дізналася про родину Лесі. Маленькі жихарки поховалися в норці, а доросла заохала та закректала.

У серці неприємно закололо, по спині пробіг холодок тривоги. Щось сталося. Моя інтуїція не підвела мене. Килина вийшла надвір, вклонилася.