12. Ще не пізно!

— Нема чого чекати, розходимось.

— Так, розходимось.

— Стільки чекали, то й ще почекаємо.

Рада почала розпадатися. Присутні розпорошувалися, а я розгублено виглядав Яну. Схоже, я помилився в ній. Або в собі. І чому я був такий впевнений, що вона повернеться? Що як я налякав її своїм зізнанням? Але ж це було чесно. Вона має знати про мої почуття. Зрештою, розтопити серце стежника не так просто, а їй вдалося. І мені здалося, що вона відчуває те саме, хоч і не наважилася про це сказати. Я так сподівався, що почую від неї ті важливі слова, просто згодом. Слова мають визріти, як і почуття, або розчинитися з часом, якщо вони несправжні.

А може, щось трапилося із нею? Що як портальне каміння зникло? Не перемістилося? Ні, такого не може бути. А раптом? Раптом щось не спрацювало? Тепер місця собі не знайду, буду мучитись. А де це Лесана, до речі? Її я теж не бачив на раді.

— Що, зникла твоя Яна?

Ядвіга нахабно перервала хід моїх думок, підійшовши до мене крізь натовп. За столом ще лишалися члени наради, щось обговорюючи між собою, вирішуючи нагальні справи.

— А вам яке діло? — огризаюся їй у відповідь.

— Мені — жодного. Я лише хотіла сказати, стежнику, що не варто спалювати мости. Берегиня має бути в Зачарованому лісі, і попри твою ненависть до відьомського роду, не став її наріжним каменем. До мене дійшли чутки, що ти хочеш закрити ліс для вищої касти. Так от, я сподіваюся, це лише чутки.

— А якщо ні?

— Якщо ні, то ти — божевільний, стежнику. Не роби цього. Ліс не виживе.

— А може, відьмам і відьмакам вищого світу буде важко без дармової магічної сили та дешевих зіль і артефактів?

— Не дуркуй, Вольдемаре. Бо пошкодуєш. І ти, і твоя Яночка.

— Що я чую? Це погроза?

— Вважай, що це попередження.

Ядвіга круто розвернулася, змахнувши пишним волоссям, та пішла до виходу печери, аж раптом різко зупинилася. На вході стояла захекана та усміхнена Яна…

***

Портал виніс мене, як і обіцяв Воля, просто біля печери гномів. Вона була прикрашена квітами та камінням, що виблискувало на сонці. Сумнівів, куди мені треба йти, навіть не виникло. Я швидко попрямувала всередину.

Я так бігла, так поспішала, тож неймовірно зраділа, побачивши купу магічних істот. Вони виходили з печери. Хтось вилітав, звісно.

— Почекайте! — скрикнула я та побігла назустріч натовпу. Так приємно стало, коли всі почали мене вітати у відповідь, розступатися переді мною, даючи дорогу. Більше ніхто нікуди не розходився, а навпаки, шлейфом за мною тяглася процесія із зацікавлених мешканців Зачарованого лісу. Я вже повільнішим кроком прямувала вперед, шукаючи очима Волю та свою жихарку.

— Знову ти… — промимрила Ядвіга роздратовано, тільки-но побачила мене на вході у печеру.

— Я, — спокійно відповідаю. — А ви вже йдете? На все добре!

Відвертаюся та крокую далі, ніби й не помітила скривлене злістю обличчя відьми. Та обурено задерла підборіддя та, зачепивши мене плечем, попрямувала у зворотному напрямку. Я тільки зраділа.

Але по-справжньому я зраділа, коли побачила Волю. Він був такий сумний, що мені не терпілося зустрітись із ним поглядом.

— Яна тут!

— Берегиня прийшла!

Звідусіль доносилися радісні вигуки натовпу, а я чекала тільки одного погляду — холодного, але такого рідного.

Він помітив мене і розплився у посмішці. Захотілося бігти йому назустріч, але навколо було стільки народу, що я навіть прискорити крок не змогла.

— Шановні! Почекайте! Схоже, ми можемо продовжити раду лісу, адже Яна Петрівна вже тут, — проголосив гучно гном Гарібальд.

Усі одразу розступилися навколо мене, утворивши прохід до столу головних учасників ради, які тепер також дивилися тільки на мене.

Я видихнула та із хвилюванням зробила декілька кроків вперед. Та що ближче я підходила до нього, то впевненіше почувалася. Він дивився просто на мене, наче ми були тут тільки вдвох, наче я наречена, що йшла до вівтаря. Від символізму сироти пішли по шкірі.

Мене всадили за великий круглий стіл. Усе це нагадало мені найпершу вечірку-знайомство у домі Ядвіги, коли я тільки потрапила у Зачарований ліс. І от я знову тут, і тепер вже надовго, сподіваюся.

— Яно Петрівно, ми чекали тільки вас. Ви нам потрібні, — сказав Гарібальд.

Усі витріщилися на мене, як учні на уроці. Подібна увага мене ніколи не бентежила, але ж ситуація була занадто далека від типового шкільного дня.

— Перепрошую за запізнення, — впевнено розпочала я, прочистивши горло. — Мала деякі справи у людському світі. Але тепер я вся ваша.

На останній фразі промовисто дивлюся на Волю, щоб він зрозумів, що ці слова стосуються особисто його. Він підморгує та швидко відводить погляд. Зрозумів.

— Яно Петрівно, ви залишитесь нашою Берегинею лісу? — запитує гном.

Я ошелешено дивлюся на нього, потім у десятки зацікавлених очей. Шукаю у натовпі Лесану, але не бачу її. Де ж вона? Мені так потрібна її підтримка. Попри шалену кількість магічних істот, що зібралися тут сьогодні й так захоплено мене вітають, наче рок-зірку Зачарованого лісу, я хотіла побачити лише її.