11. Яна повертається додому

Перше вересня… Знову цей день, який дружньо ненавидять як діти, так і вчителі. Літо пролетіло, і от вже час братися за роботу. Не встигла озирнутися, як пролетів і перший тиждень навчання. Нарешті п’ятниця! Штат набрали повністю, у мене тепер нормований графік і я можу спокійно брати вихідні та тікати з цього триклятого «Світанку», щоб викреслити його зі свого життя принаймні на декілька днів на тиждень. А ще я більше не маю чергувати по вечорах і виконую тільки свої обов’язки — помічниці старшого вчителя. 

Володимир Львович, до речі, нічого такий. Міцне плече, суворий кулак, гострі вилиці, а ще такий погляд глибокий, проникливий, холодний… Може на місце поставити, та й монстрики його побоюються. Все-таки має значення, чи перед тобою двадцятисемирічна няшна Яна Петрівна вагою у 45 кілограмів, чи статний високий чолов’яга, хай і у діловому костюмі та стильних окулярах, але який одним лише поглядом може відправити в нокаут. 

З його приходом мені стало легше дихати в школі. Нарешті я не асестую сама собі. І монстрикам тепер буде непереливки. Ніхто в його присутності, навіть такий відвертий шибайголова як Лабудін, не дозволяє собі відпускати непристойні жартики на мій рахунок або навіть кинути косий погляд у мій бік.

— Яно Петрівно, добрий день! — Володимир Львович відірвав мене від папірців, якими мене трохи привалило з початком навчального року. Я відклала журнал обліку та порухала плечима, щоб розім’ятися.

— Добрий день! Я вже майже завершила план на наступний тиждень та скорегувала заявку на канцелярію.

— Що б я без вас робив.

— Що ви, це моя робота.

— Ні, ви справжня берегиня мого спокою!

Як приємно він говорить. І завжди з такою теплотою до мене, хоча інші колежанки знаходять його занадто впевненим та навіть трохи зарозумілим, кажуть, що від нього аж віє холодом. А мені так не здається. Так, він стриманий, суворий, але ж справедливий! Вимогливий як керівник, любить порядок, але ж це непогано?

— Дякую. Я стараюся.

— Так, я бачу це. Я бачу, ви втомилися, Яночко, та й робочий день вже завершився… Запрошую вас на каву. Відпочинемо, поговоримо. Що скажете?

Це ж просто кава. Ні до чого не зобов’язує. Хоча за субординацією якось не дуже добре це, але цей погляд. Неможливо встояти. Він, як удав, гіпнозує та заворожує своїми синіми очима.

— Добре, — погоджуюся без зайвих коливань.

— Чудово! Чекатиму вас на стоянці.

— Буду за п’ять хвилин.

Він задоволено киває та крокує до дверей, а я задивляюсь на його статуру. Гарний чоловік. І як це досі не жонатий?

Швидко збираю речі, кидаю все поспіхом у сумку та намагаюся знайти помаду та дзеркальце, щоб підфарбувати губи, а косметички ніде нема. Починаю нервувати та витрушую усе з сумки. З неї випадає телефон, купа дрібниць та велике старовинне дзеркало з ручкою. Моє виглядало зовсім не так, це люстерце я бачу вперше. Звідки воно в моїй сумці?

Рука сама тягнеться до нього. Яке красиве, цікаве. Беру його в руки, дивлюся на своє відображення та ціпенію від переляку! З дзеркала на мене дивиться якась інша жінка! Красива, та щось недобре в її погляді. Каштанове волосся обрамляє лице, пухкі губи акуратно підкреслені пудрово-рожевим блиском.

— Хто ти?

— А хто ти, вельмишановна Яно Петрівно? Забула? Ха-ха! У мене твоя лисиця, вже безхвоста, правда, але неважливо. Хочеш забрати — виходь на стоянку і швидше!

Кидаю дзеркало, біжу, і ось я вже на стоянці. Бачу попереду ту ж жінку. Вона манить мене рукою, а в руці в неї лисячий хвіст. Сміється так злобно та зникає за рогом.

— Чекайте! — кричу їй навздогін та біжу за нею.

— Яно, куди ви? Я чекаю на вас.

Озираюся та бачу перед собою Володимира Львовича.

— Перепрошую, мені треба бігти. Та жінка вкрала мою лисичку.

— Що? Ми зараз розберемося, не хвилюйтеся. Куди вона побігла?

— Туди, за ріг.

— Біжимо, ми знайдемо її.

Він швидко виривається вперед. Я поспішаю за ним, але машина перекриває мені дорогу, потім ще одна, і ще. Я бачу його з іншого боку стоянки, він щось кричить, а я не можу ніяк до нього дістатися.

— Яно, швидше! Чого ти там забарилася! Без тебе я не впораюся! Швидше, іди до мене!

— Я іду, іду!

— Ти потрібна мені, Яно…

Все попливло, потемнішало, я замружилася на мить, а коли відкрила очі — усе зникло.

У напівтемряві я намагалася зрозуміти, куди я потрапила.

Очі поступово звикають до тьмяного освітлення напівтемної кімнати. Слух реагує на якесь рівномірне пікання. 

Біп-біп-біп… 

Де це я? намагаюся поворушитися, та розумію, що тіло заніміло, шия болить. Хочу підняти руку, але щось заважає. Та це ж катетер. Я у лікарні? Невже мене збила машина на тій стоянці?

Стоп! А та жінка з лисячим хвостом? Це було насправді все чи наснилося мені? Мабуть, наснилося. Ой, лишенько. І дійсно: який ще Володимир Львович? Не було такого вчителя в нас зроду… Та й взагалі жодного Володимира не знаю. Чи знаю? Ой, як болить голова, просто розколюється на друзки!