10. Воля

От і все. Вона зникла. Порожньо стало без неї. Невже це написано на моєму роду — закохуватись у відьом? Якась іронія долі. Та батько зрозумів би. Він кохав маму до нестями, настільки сильно, що навіть пішов із нею у її світ. І це була помилка. Помилка, якої я не зроблю. Я маю розірвати це коло, навчитися на його помилках. Кохання не підвладне нам як і те, кого кохати, але ж наші рішення — так. Якщо Яна кохає мене, вона прийде. Якщо ж ні — я маю пережити це та відпустити її. Як би важко не було.

Та поки що треба повернутися додому та як слід виспатися перед завтрашньою радою.

Вдягаю плащ та поспішаю стрибнути у портал додому. Нарешті рідні стіни. Коли Яна повернеться, ми житимемо тут разом. Хоча, можливо, вона захоче обрати будиночок Ядвіги чи маєток моєї мами? Так теж буде непогано. Не будемо заважати одне одному. Та і їй важко буде звикнути до всіх цих душ, що тут часті гості. Подивимось, хто до нас завітав. Я ж кілька днів не переправляв нікого. Ну звісно, ви тут зібралися.

Хто тут у нас? Мавка…

Куля світла підпливла до мене, тягнулася, линула, як метелик до полум’я. І як я тебе загубив? З цими турботами про редікс я випустив тебе з виду. Але нічого, прийшов твій час. Довго ти жила на світі, та дерево твоє загинуло. Бідна. Час твоїй душі знайти спокій чи переродитися.

Відправляю душу мавки з цього світу, допомагаю їй знайти вихід. Завжди відчуваю полегшення. Інші магічні істоти вважають мої обов’язки заважкими. Та смерть — лише перехід з одного стану в інший. Так, важко прощатися з прив’язаностями, але ж ми приходимо в цей світ, щоб вчитися та розвивати свою душу, а не накопичувати скарби. Інші душі роблять цей процес цікавішим та приємнішим, але усе має свій кінець та початок. У цієї мавки багато сестер лісових, що оплакують її, але життя не може тривати вічно. І вже за мить вони знову займатимуться своїми життями, зберігаючи спогади про сестру, яка існуватиме в них. Хоч для людей магічні істоти можуть здаватися безсмертними, але ж це не так. Усі ми смертні, просто межі переходу стираються, коли існуєш віками. Навіть заздрю Яні. Вона відчує цю вічність, як ніхто з магів її не відчуває. Але я не дам їй скучити. У нас у лісі стільки справ! Тут порядки наводити й наводити, роботи — на пару століть точно вистачить. Їй точно не буде нудно.

Досі не віриться, що я тримаю редікс у руках! Я зробив це! Я Охоронець! Мамо й тато, ви не чуєте мене, ви десь в інших світах, у вас інші життя, але я помщуся за вас. Я зроблю Зачарований ліс кращим місцем. Безпечним місцем для всіх магічних істот, яким немає місця у першому світі. А відьми й відьмаки нехай ділять Землю з людьми. Ці нещасні ніколи не зрозуміють, у якому ілюзорному світі вони живуть. Люди думають, що вони володарі своєї планети та навіть всесвіту і навіть не підозрюють, хто насправді заправляє балом, хто лише дозволяє їм існувати, бо так звелів колись вищий закон гармонії. Вони — заручники свого ж короткого та жалюгідного життя і ніколи про це не дізнаються.

Здається, хтось стукає у вікно.

Відкриваю фіранку та замружуюся від яскравого світла.

— Алеве, мій друже, це ти! Зараз запущу тебе! Чекай, відкрию вікно.

Мій фенікс прилетів провідати мене.

— Уррр…

Він підставляє вогняну голову, розчепірює пір’ячко. Одягаю вогнетривку рукавицю та погладжую його, обережно ворушу пір’я. Воно в нього не таке густе, як в інших феніксів, але потроху наростає і наростає. Ще б пак, бідолаху общипали якісь негідники, забравши майже все пір’я, майже всю життєву силу. Я дивом виходив тебе, Алеве. Скоро ти станеш таким великим, що не зможеш влетіти у моє вікно!

— Уррр.

— Як тобі на волі? Ще не знайшов когось зі свого роду?

— Уррріа-а, — відповідає він. Розумію, що поки що не знайшов.

— Нічого, ти знайдеш. Ще трохи наростиш пір’я та зможеш літати далеко за гори. Кажуть, там живуть ще прадавні фенікси. Я й не подякував тобі як слід, мій друже, за частинку редікса.

Дістаю із шафи вогняні яблука. Це ж треба, Яна мало не викрила мене. Не треба було при ній купувати їх на Чорному ринку. Простягаю в рукавичці яблука Алеву. Той обережно торкається до них дзьобом, плоди плавляться та тануть, перетікаючи через дзьоб до тіла прекрасної істоти.

— Сподіваюся, ти не голодуєш у вільному світі? А, любчику? Знайшов лавову гору, як тобі казав?

— Уррр, — ствердно відповідає Алев.

— Добре. Якщо буде голодно тобі, завітай до Радміра. Він подбає про тебе.

— Уррі-а, урріа-уфх!

— Не хвилюйся, я знаю, що ти боїшся, але скоро ліс буде безпечним. Тобі не треба буде ховатися та боятися хіті відьмаків та алхіміків, мисливців на магічні артефакти та інших виродків з вищого світу, шилікун би їх вкусив.

— Шии-и-и! — погоджується зі мною Алев.

— Ну добре, не сварись. Лети вже. І дякую тобі за редікс. Сподіваюся, вогневиці не стануть нам мститися. Tibi et igni, Alev!

— Уррі-а, урріа-уфх!

— Та не бійся, я владнаю це вже завтра на раді. З ними буде найскладніше, але я впораюся. Лети, друже, у свою схованку. Лети! До зустрічі!

Алев вогняним шаром вишмигує у вікно. Проводжаю поглядом яскраву зорю в небі. Він запізно сьогодні, це небезпечно. У нічному небі фенікса легко вполювати. Доки я не вижену усіх злодіїв з лісу, він не зможе почуватися в цілковитій безпеці. Власне, ніхто з лісових мешканців не зможе.