9.2. Час приймати рішення

Стежник зосереджено дивився на мене, а я наче скам’яніла. Тільки й чула «ту-дух, ту-дух» у грудях та скронях. Серце пришвидшило биття.

— Яно, я мав сказати раніше…

— Що? — напівпошепки запитала я. У горлі пересохло від хвилювання. Ту-дух, ту-дух, ту-дух…

— Я відчуваю, що ти потрібна мені. І не просто як Берегиня. Ти потрібна мені, бо я, здається, кохаю тебе.

— Що?

— Я кохаю тебе, Яно! Я відчув це, коли відпускав душу того чоловіка, за якою ти ховалася. Ти відкрилася мені тоді, і я побачив, наскільки ти прекрасна душею. Та я думав, що мій холодний норов ніколи не буде тобі близьким попри те, що відчував від тебе симпатію, утім той поцілунок подарував надію. Але ж я розумів, що між нами не може бути чогось серйозного, бо ти людина. Потім, коли ми дізналися про твоє походження, я зрадів. Але ти знову заговорила про портал додому…

Я це почула чи це були слухові галюцинації? Ох, як палає обличчя, вуха… Він кохає мене… Я так хотіла почути від нього, що я йому потрібна, що він хоче, щоб я залишилася не просто як Берегиня весь цей час, і от я почула це, а тепер не знаю, що відповісти. Я так багато думала про його почуття та ставлення до мене, що геть не задумувалася, а що відчуваю я!

— Я… Я не знаю, що сказати.

— То не кажи нічого зараз.

— Я подумала, що ти ненавидиш увесь відьомський рід, тож і мені тепер будеш не радий…

— Як ти могла подумати таке? Відьма ти чи ні, це не змінює твою сутність! До того ж я не ненавиджу весь відьомський рід. Я і сам наполовину відьмак, забула?

Я кивнула, бо справді не подумала про це. Тепер мені стало легше дихати, і я зробила крок назустріч. Він обійняв мене і чомусь стало так тепло. Попри холод, що він завжди випромінював, мені було так тепло із ним, так млосно.

— Тож тепер ти знаєш, що в тебе є тут ті, хто також любить тебе і також потребують тебе. Але я зрозумію, якщо ти обереш звичне людське життя. Я не можу гарантувати тобі, що ми вічність будемо разом, і що все тобі тут буде подобатися. Але я гарантую, що спробую зробити тебе тут щасливою, бо, на жаль, не можу зробити щасливою тебе там.

Яно, скажи щось у відповідь. Не стій німою стіною! Тобі щойно зізнався у коханні чоловік, який пробудив у тобі несамовиту пристрасть! Нумо, зізнайся хоча б собі! Ти ж теж відчуваєш до нього щось більше, ніж просто потяг… Але так важко визнати це. З Богданом було так легко, так зрозуміло. Чому ж важко із Волею? Невже це страх? Я боюся втратити, ще не отримавши. Смерть Богдана сильно вплинула на мене, травмувала душу, та може, час вилікувати її? 

— Я відчуваю до тебе щось неймовірне… Щось знайоме, та мені страшно назвати це коханням…

— То не називай! Я хочу, щоб ти була щаслива, Яно. Я зараз прийду.

Він залишив мене наодинці зі своїми думками. Обличчя просто палає, мізки плавляться. Добре і бентежно одночасно. І все більше спокуси лишитися тут. Але ж моє життя — там! Я була відсутня так довго… Що як із моїм зникненням вже всі примирилися? Я тут мучуся, чи повертатися мені, а мене там вже й забули? Та ні, це неможливо. Мої бабуня та дід, мабуть, місця собі не знаходять від горя.

Воля повернувся із мішечком у руках. Його очі палали нетерпінням.

— Це телефон? — здогадалася я по обрисах мішечка.

— Так, я трансформував дзеркало в телефон. І відкрию тобі портал додому просто зараз. Ти візьмеш із собою портальне каміння, що дасть змогу тобі повернутися назад. Принаймні завітай ще раз, щоб попрощатися, якщо вирішиш забути відьомське коріння. А ще тут є порошок фей для забуття. Це на той випадок, якщо вирішиш не повертатися зовсім. Просто вдихни його, щоб стерти собі пам’ять назавжди. Це убезпечить тебе та захистить від чистильників. Якщо ти не повернешся, ти розіб’єш серце стежника, Яно. Мені буде важко без тебе, але я знатиму, що ти в будь-якому разі щаслива.

Він ніжно усміхнувся та вклав мішечок мені в руки.

— А як же рада? Я маю засвідчити твою силу.

— Не переживай за це. Думай про себе зараз. Утім, ти можеш встигнути на раду, якщо забажаєш. Цей портальний камінь виведе тебе найближче до печери гномів, якщо ти зосередишся на ній.

— А хто ж стане Берегинею, якщо я не повернуся?

— Закляття призову. Доведеться таки терпіти одну відьму… Краще б нею була та що пробудила в мені кохання, але…

Я розгублено подивилася на нього. Не хочу нічого обіцяти. Я не знаю, що буде далі, коли я опинюся вдома. Та й він усе розуміє.

— Нічого не обіцяй та не кажи зараз. Просто йди. Я чекатиму на тебе. До світанку ще багато часу. Але поспішай. Я чекатиму на тебе на раді. А що це буде — прощання чи новий початок — вирішувати тобі.

Воля кинув портальний камінець на підлогу, відкривши воронку у мій світ.

От і все. Я маю це зробити. Нехай ця подорож допоможе мені вирішити.