9.1. Наймудріша жихарка в світі

Лисяча лапка делікатно скреблася у двері.

— Агов! Це я, Лесана!

Ми як раз одяглися та зібрали одяг, розкиданий по всій спальні. Окрім розстеленого ліжка, більше нічого тут не нагадувало про мить слабкості та солодкої пристрасті, яка так швидко випарувалася, лишивши у кімнаті лиш присмак та аромат гіркого розчарування.

Я видихнула з полегшенням, коли Леся постукала, залишила Волю одного в кімнаті застеляти ліжко та побігла до своєї жихарки.

— Лесю, ми тут! Заходь!

Жихарка відчинила двері, і я одразу кинулася її обіймати. Пухнастий хвостик знервовано ходив ходуном, визираючи з-під спідниці, а м'якесенькі лапки та мордочка акуратно, по-дитячому, притулилися до моїх грудей. Якою ж вона стала мені рідною за весь цей час! Я дуже сумуватиму.

— Яно Петрівно, я так хвилювалася… Яке щастя, що ви живі, — промимрила вона, уткнувшись мордочкою у мою пахву. Аж лоскотно стало.

— Не хвилюйся, усе добре. Стільки всього сталося, не знаю і з чого почати.

Я підбирала в голові слова, щоб м’яко все розповісти й щоб у моєї жихарки не зупинилося серце від накалу емоцій.

— Ви завадили Ядвізі? Вона не змогла вкрасти частинки амулета? — сама підказала мені напрямок розмови Лесана.

— І так, і ні. Сядьмо.

Ми відпустили обійми, бо так справді було незручно говорити, та зайшли у вітальню. Леся тримала в руках кошичок, акуратно закритий квітчастою хустинкою, але аромат пробивався з-під тканини, і я одразу ж відчула неймовірний, запаморочливий, найсолодший, найсмачніший у всесвіті пиріг зі жмеринки. Моя жихарка навіть у такий непростий час не втрималася та потурбувалася про їжу для мене та Волі. Але спочатку розмова, потім — їжа.

— Ядвіга не крала редікс. Це зробив Воля навмисне, і я йому допомогла.

— Що? Як?

Лесана впустила кошичок з рук, але я вчасно підхопила її. Ну просто не могла я допустити, щоб той смачнющий пиріг не потрапив мені до рота! Навіть у такій дурній ситуації…

— Не хвилюйся. Усе добре! Воля зібрав редікс, щоб прогнати з лісу усіх вищих істот та закрити для них прохід у цей вимір, щоб ніхто не зміг потрапити сюди зі злим наміром.

— Та це ж чудово! — сплеснула лапками вона, округливши очі.

Тієї ж миті до нас приєднався Вольдемар. Він несміливо зайшов у кімнату та завмер, чекаючи на реакцію Лесани, яка була дивовижно радісною.

— Пане стежнику! То ви правда зробили це?

— Так, Лесано. І прошу вибачити мені, що не сказав вам про свій намір. Я боявся, що план не спрацює. Але мене ще мають підтримати представники стихій та уся лісова громада, тож…

Жихарка захопливо заохала і заахала.

— То Ядвіга нам більше не загрожує?

— Ні, миленька, не загрожує, — підтвердила я з усмішкою, спостерігаючи за її реакцією. Леся така мила, коли так по-дитячому безпосередньо та щиро радіє. Ох, як же не хочеться мені її розчаровувати.

— Яке щастя, Яно Петрівно! А щодо підтримки громади ви не переживайте! Усі будуть за вас!

— Якщо така поважна жихарка замовить за нас словечко до завтрашнього світанку, то все можливо, — улесливо сказав Воля та підморгнув Лесані.

— Та звісно! Я просто зараз побіжу та розкажу усім! І скажу, щоб завтра приходили. Ой, а куди приходити?

— До гном’ячої печери для урочистостей.

Жихарка радісно підскочила на місці, не втримавши емоцій.

— До гном’ячої печери! На світанку! Як я рада! Як я щаслива!

— Але є ще новини… — промимрила я, відставивши кошик з пирогом, від якого я відщипнула шматочок та поклала собі до рота. Не встояла, боячись, що після мого зізнання його не скуштую. За мить моя мила жихарка зненавидить мене, бо я відьма, як і та, що знущалася з неї…

Леся завмерла на дивані та помітно згасла. Її очка дивилися на мене з надією, що ось-ось зруйнується.

— Коли Воля склав редікс, до нас прийшов Дух Лісу. І… Коротко кажучи… Виявилося, що я маю відьомську кров.

Я сказала це та напружилася, чекаючи на потік сліз. Але замість нього на мене чекали наснага та захват.

— Та це ж чудова новина, Яно Петрівно! Ви зможете залишитися з нами!

Жихарка знову кинулася мене обіймати.

— Це таке щастя! Я така рада! Я буду вашою найкращою служницею, обіцяю!

— Лесю…

— Я готуватиму вам щодня ваш улюблений пиріг зі жмеринкою, і чай з ошаною робитиму, і ми знову будемо з вами бесідувати про все-все…

— Лесю, я не можу лишитися! — випалила я.

Воля відвів погляд та відійшов до вікна. Жихарка дивилася на мене з цілковитим нерозумінням.

— Але чому-у?

— Бо на мене чекають вдома.

— Але ж… Але ж… — жихарка вскочила з дивана та підбігла до Волі з надією в очах. — Пане стежнику, хіба нічого не можна зробити? А як же те чудове дзеркало?