9. Не до відпочинку

Усі розбіглися у справах, заклопотані підготовкою до завтрашнього дня, а ми з Волею нарешті перевели подих, лишившись наодинці.

— Нарешті вона пішла. Нащо ти покликав її на нараду? — роздратовано запитала я, обійнявши себе за поранене плече.

— Щоб у неї більше не було бажання повернутися, Яно. Побачиш. Дай-но, я подивлюся на твою рану. Ой, лишенько.

Він підійшов до мене та обережно приклав холодну долоню до подряпини. Я айкнула від болю, але одразу відчула полегшення. Його доторк був наче прохолодний гель «Рятівник», який не просто знеболював, а ще й швидко зцілив, не лишивши на моєму плечі й сліду.

— Я не знала, що ти так вмієш, — вражено прошепотіла я, обмацуючи плече.

— Це редікс. Його сила. А коли він запрацює на повну, я зможу майже все у цьому вимірі.

— Навіть вирішувати за мене, чи піду я до тебе в маєток? — хитро зачепила його я. Мені цікаво було почути його реакцію. І він звісно зрозумів мій тон з нотками обурення.

— Вибач, що не спитав дозволу, але, повір, ти не хочеш до опочивалень гномів. Хіба що ти любиш печери у дуже стриманому дизайні… І ти, мабуть, хочеш побачити Лесю…

Він не поспішав прибирати долоню з мого плеча, хоч воно вже й зцілилося, а я не поспішала просити його її забрати.

— То ти врятував мене? — вже м’якше говорила я, дозволивши собі пограти в цю його гру. І він радо підігрував.

— Як і ти мене. То ти підеш зі мною?

Він дивився просто мені в очі й ледве стримувався, щоб не поцілувати. Як і я… Дідько, як він це робить? Створює цю магію моменту між нами? Змушує забути образи, докори, злість…

— Якщо запрошуєш.

Він обійняв мене за друге плече, ніби боявся, що я втечу. Хоча куди я втечу в Зачарованому лісі? Та ще й у таких обіймах…

За мить ми вже були в маєтку його матері, де на нас мала чекати Лесана.

Знову все перевернулося з ніг на голову в моїй голові. У мене стільки крутилося запитань до нього і до себе. Що робити з моїм несподіваним відьомством? Як мене зустрінуть вдома? Чи варто взагалі туди повертатися? А хіба я можу не повернутися? І чи хочу я? 

Але в ту саму мить було зовсім не до них, адже щойно ми переступили межі порталу — накинулися одне на одного несамовито, увіп’ялися губами, злившись у палкому поцілунку. Ми не розмовляли, а просто, як шалені, виплескували усе, що накопичилося за цей день, у несамовитий танок пристрасті. Тільки цього разу ні я, ні він не спинилися на одному лише поцілунку.

Я отямилася вже у знайомій мені спальні, на знайомому ліжку, куди ми впали з ним, наче в невагому хмару невідомості. Запаморочені жагою наших збуджених тіл, ми зривали одяг одне з одного, витворяли несамовиті речі губами, руками, тілами... Чи робила я таке раніше? Робила, але не відчувала нічого подібного. Дізнавшись про своє відьомське походження, я пробудила в собі й біснувату шаленість, дала вихід почуттям, що накопичувалися весь цей час без чоловічого тепла та кохання. І якщо раніше, відчуваючи потяг до Волі, мене спиняло якесь дивне відчуття, ніби цей зв'язок протиприродний — стежник-напіввідьмак та людина — то тепер з мене наче зняли дроти напруги, що не давали поворухнутися. Нелюдська пристрасть охопила мене і його.

Його прохолодні руки та тіло одним лиш доторком пробирали до кісток, охолоджували моє єство — розпалене, розбурхане збудженням та нетерпінням. Ми заволоділи одне одним, ставши одним цілим та забувши про все на світі...

***

— Котра година? — тільки й придумала я, що запитати, коли ми відірвалися одне від одного та перевели подих. 

Це було щось неймовірне, Яно! Хіба ти відчувала щось подібне до цього? І ти запитуєш у нього, скільки ще лишилося часу?

Воля теж був збентежений таким запитанням та впився в мене поглядом.

— Тільки не кажи, що ти поспішаєш.

— Леся може повернутися будь-якої миті…

— То й що?

Він підсунувся до мене ближче, лігши поперек ліжка, та провів ніжно рукою по передпліччю. По шкірі одразу ж побігли сироти.

— І мені час подумати про повернення додому…

— Ти серйозно? Я думав, ти вже зробила свій вибір і цей вибір — лишитися зі мною.

— Але ж тепер, виявляється, я відьма. Хіба не ти збираєшся закрити ліс для відьом? Я не зможу тут бути.

— Зможеш, якщо…

— Якщо не розв’язувати мені силу? Але ж я не хочу все своє коротке життя провести в лісі! Тут не місце недовідьмі без магічної сили… Мені тут не місце!

— Ти не дала мені договорити. Ти можеш лишитися тут і в якості відьми, якщо станеш новою Берегинею Зачарованого лісу. Для тебе діятиме виключення. Ти будеш єдиною відьмою тут.

Я відірвала голову від подушки, підвівшись на ліктях. Такого я точно не чекала.

— Ти жартуєш?

— Ні. Почуття гумору стежникам не дуже притаманне взагалі-то. Але й покинути ліс ти також не зможеш, як ти розумієш, але ж ми зробимо це місце по-справжньому прекрасним та гармонійним!

Звучить прекрасно і гармонійно. Але якщо залишити іронію, його слова більше нагадують ідеальну казку, утопію, мрію. А в житті, як видається, все далеко не так райдужно. Навіть якщо я вирішу лишитися тут назавжди, ще не факт, що з мене вийде гарна відьма-Берегиня! Людина-Берегиня вийшла так собі.