7.1. Ядвігу на килим!

Почувся тріск. Ліани-віти розсунулися, яскраве світло знову засліпило очі. Я знову відчула заціпеніння. Простір нібито зафіксував мене, пристебнувши невидимими пасками безпеки до невидимого крісла в невидимому літаку. А коли світло трохи розсіялося, моє серце стрепенулося й провалилося кудись униз. От тільки її тут не вистачало! Та, від котрої я так завзято тікала та ховалася, знову була поруч, в межах простягнутої руки. Ох, не хочу я, щоб вона знову свої ручки кігтисті простягала до моєї шиї, ох, не хочу!

— Гой єси, о Дух Лісу! — мовила Ядвіга, як загіпнозована, та схилила голову перед собою, ніби бачила того, хто до неї говорив, на відміну від нас. Вона стояла спиною до мене, тож була ще надія уникнути її злого погляду. Сподіваюсь, дух і її скував найнадійнішим чином.

— Берегине! Чому ти допустила такий безлад у Зачарованому лісі? Стільки вимерлих родів, нижчі істоти на межі винищення, а ліс став притулком для грабіжників, алхіміків та злочинців магічного світу, які ставлять пастки, полюють вільно та не бояться кари справедливої Берегині!

— Це не так, великий Дух лісу! Я сумлінно виконувала свої обов’язки та стежила за порядком! Приймала тих, хто шукав захисту, лікувала рани, зцілювала магічних істот, зрештою — захищала спокій лісовий та берегла редікс, доки його не викрали нахабно! І я, здається, знаю хто! Це стежник Зачарованого лісу! 

— Ха! Звісно легко робити злодієм того, хто намагається забрати владу у справжнього злочинця! Точніше — злочинниці! — озвався Воля.

Ядвіга повільно повернула голову в наш бік, нахмуривши лоба. Я завмерла в німому очікуванні. Що ж вона мені скаже? Я так сподівалася більше ніколи не бачити її ні в цьому, ні в іншому світах.

— Та як ти смієш, крадію! Ти поставив під загрозу безпеку Зачарованого лісу і смієш брехати прабатькові нашому Духові лісу?!

Ядвіга знову схилила голову у чемному уклоні при згадці Духа лісу. Ти ба як боїться начальства. То на неї також є управа.

— Те, що зробив я,  — лише задля спільного блага! Задля блага мешканців лісу. А що робила ти задля їхнього блага? Чи не використовувала заборонені зілля? А може, зловила бодай одного алхіміка, що вбивав феніксів заради пір’я та крові, калічив фей та ельфів, винищував урхенів заради вигоди?

— То я ще й алхіміків ловити маю? Це завдання для чистильників, вельми шановний стежнику! Тебе, до речі, теж ніхто не просив лізти у справи, що тебе не стосуються!

— А захищати мешканців лісу — це теж не твоя робота? Коли я прийшов до тебе із пораненим дитинчам фенікса, що ти мені сказала?

— До чого тут це? — обурено випалила вона.

— А до того, що ти проігнорувала злочин! Ти запропонувала мені відпустити дух нещасної істоти до праотців!

— Бо дитинча б не вижило! Так, таке трапляється! Так, алхіміки й навіть відьмаки вдаються до такої страшної жорстокості, але ж це не робить мене винуватою! Я не можу відстежувати кожен сантиметр лісу, бо ліс величезний з чисельними порталами, а Берегиня одна!

— Що ж, а ті злочини, що відбуваються у тебе під носом, ти теж не відстежуєш? Чи ти скажеш, що не знущалася зі своєї служниці жихарки?

— Що-о? Та як ти смієш?! Та будь-яка жихарка мріє бути моєю помічницею! Навіть без плати, а я плачу немалі кошти за дріб’язкову роботу!

— Ну звісно… Дріб’язкова чорна робота, приправлена знущаннями, лайкою та приниженнями, — не стрималася я і втрутилася у перепалку.

— А ти замовкни, шилікун би тебе задер! Людичкам слова не давали! Ти тут помилково! — прошипіла до мене Ядвіга. Вона хотіла пригрозити рукою або знову придушити мене, та, схоже, Дух лісу все-таки обмежив її можливості у русі. На моє щастя.

— А ви, Ядвіго Деянівно, мені не «тикайте»! Я, між іншим, Яна Петрівна! І це не я вас кидала у темницю за те, чого не коїла.

— Прабатько Дух лісу, прошу не звинувачувати Яну! Вона дійсно ні в чому не винна та не знала, що робить. Усю провину за скоєне я свідомо беру на себе, — втрутився стежник.

Так мило він мене захищає. Але чи подіють ці слова на Духа лісу?

— Вона вступила з ним у змову! Може, допомагала йому несвідомо — тут я вже не знаю, наскільки сильно стежник запудрив їй мізки. Але вона видавала себе за відьму! І все виглядає так, що вони використали час мого відпочинку, до речі, першого за останні двісті років, щоб обдурити тебе, о прабатьку Дух лісу, — знову вклонивши злегка чоло, мовила відьма.

— Це неправда! Я взагалі не просила себе викликати! Та ви ж мені й слова не дали сказати, нічого не пояснили, коли я прокинулася у цьому світі. Я навіть не зрозуміла, де я!

— Не знаю, якого троля закляття принесло її! Я викликала могутню відьму! А не оцю…

— Вона і є відьма, — гучно перебив Ядвігу голос.

Ми усі втрьох замовкли. А я ще й рота роззявила від почутого.