7. Дух Лісу

— Хто призвав мене та навіщо?

Голос, суворий та гучний, лунав звідусіль одночасно. Мої губи заніміли від хвилювання, а очі намагалися роздивитися бодай щось у суцільному сяйві. Я навіть себе не бачу, І Волю не бачу. Я хоч жива? У вухах стояв дзвін. Панічний стан змусив зібратися та напружити кожен м’яз. Нарешті очі призвичаїлись, і я із полегшенням побачила силует Волі, який стояв поруч, і знов відчула, що він міцно тримає мене за руку. Потім він заговорив.

— Гой єси, о великий Дух лісу! Викликав тебе стежник Вольдемар.

Сяйво довкола стало зеленуватим. Струмені світла скидалися на віти дерева, що ліанами простягалися навколо, оплітаючи простір. Гномів-охоронців скарбниці, Гарібальда у спідньому та й самої скарбниці не було видно, вони зникли разом з галасом та криками, а кімната, в якій ми були до цього, тепер була схожа на лігво павука, оплетене зеленими сяйнистими ліанами. Мої спроби поворухнутися або хоча б повернути голову, щоб усе добре роздивитися, закінчилися нічим. Я могла тільки краєм ока бачити Волю поруч. Я досі злюся на негідника, але як же я рада, що він тут зі мною.

— Стежник… Подивимось. Хм… Ти справно виконував свої обов’язки весь цей час, доправляв душі у нові світи, але був самітником. Цікаво… Ти викрав частини амулета, яких століттями ніхто не торкався. Як ти посмів!

Я відчула, що рука Волі вислизнула з моєї. Він міг рухатися на відміну від мене та зробив крок уперед, схиливши голову у поклоні перед невидимою істотою.

— Прошу милості твоєї, о Дух лісу! Я зібрав священний амулет, бо в лісі панує страшенна несправедливість, яку тільки ти, Дух лісу, можеш виправити.

— Несправедливість, кажеш? Хм… Цей ліс існує десять тисячоліть і лише шість з них — у ньому мешкають магічні істоти різних мастей та родів. Ліс приймає будь-яку магію та готовий захистити будь-кого, хто не має злого наміру. Так є досі. Чому ж ти кажеш, що справедливість та баланс порушені?

— Бо нижчі істоти, для яких Зачарований ліс є тепер єдиною оселею, не хазяїни тут — на своїй землі. Вони не господарі серед людей, і серед вищих магів, які навпаки замість того, щоб виконувати обов’язки захисту нейтральної землі, перетворили її на свою власність. Нижчих істот відловлюють на твоїй землі, калічать та використовують у власних цілях. Хіба ж це не суперечить твоєму законові та законам магії?

— Злочинці існували споконвіку. Та їх карали. На те є Вища Рада магів та чистильники. Це не твоя робота, стежнику.

— При всій повазі, о Дух лісу. Вища Рада давно не відстоює інтереси нижчих істот, турбуючись лише про добробут вищої касти. Подивись сам та переконайся! Подивись, як ставляться до жихарок, які зілля готують з крил фей, що коять кікімори в лісі, оселившись тут незаконно, та чому алхіміки вільно полюють, і скільки знищено магічних родів, як фенікси, хамелеони, мавки…

— Тихо, стежнику! Я почув тебе, — голос заглушив слова Волі, який різко замовк.

Ох, не до добра це все. І що зі мною буде? Навіщо я влізла у це все? Навіщо Воля вліз? Справедливість — гарна справа, але ж не ціною власного життя… Зараз моє потрапляння у цей ліс на місце Берегині вже не здається найстрашнішим, що зі мною трапилося. От тепер, стоячи тут, у невідомості, у магічному вакуумі, без можливості навіть вільно поворухнутися, я почуваюся безпорадною лялькою у руках якогось духа, якого навіть не бачу і не можу осягнути ту страшенну безмежну силу. Хочу додому!

— Хм… Ти маєш рацію, стежнику. Я спав занадто довго! І поки мої очі були закриті, Берегиня теж не бачила усього, що коїться у цьому світі. Чому ж вона не кликала мене? Це я в неї ще запитаю. А поки що я маю питання до тебе, відьмо, що прийшла рука об руку зі стежником, який пробудив мене. Кажи, чому ти тут.

Я оговталася та ніби відтанула. Навіть усвідомила несподівано, що знову можу повертати головою і навіть рухати руками, а от ноги досі не слухалися і ніби скам’янілі прилипли до підлоги. Але вже краще. А чому він знов обізвав мене відьмою? Що це за мода така в цьому лісі? Чому не можна просто «пані»?

— Мене звати Яна, і я тут випадково. Я зі світу людей.

— Хм…

Раптом я відчула, як легкий вітерець дмухнув мені в обличчя, а потім пройшов крізь мене. Щось вивчало мене, наче невидимий рентген. Від Духа лісу нічого неможливо приховувати, тож я навіть не намагалася вдавати із себе когось і одразу зізналася, що людина й не маю тут бути.

— Випадковостей не існує. Тебе викликало заклинання призову Берегині. То чому ж ти тут, Яно?

Який допитливий… Хоче довгу версію моєї історії? Гаразд, насолоджуйся, лісовий дух!

— Так, мене викликала Ядвіга, яка виконує обов’язки Берегині лісу, собі на заміну. Але це помилка! Я не хотіла тут бути. Я намагалася потрапити додому, але ліс мене не пускав. Себто, ви… чи то тутешні правила, не знаю. Але я точно знаю, що в цьому лісі дійсно немає гармонії та дрібні магічні істоти страждають від свавілля та несправедливості. Але я не маю права у все це лізти, бо взагалі мене не мало тут бути. Ось.

Я буквально змусила себе замовкнути, щоб не бовкнути чогось зайвого та ненароком не розізлити цього духа. Ще не вистачало мені знову потрапити в якусь магічну тюрму.

— Ми не обираємо свою долю, — відповів по-філософськи голос, вислухавши мене. — Але доля обирає нас. То що ви вдвох пропонуєте, коли вже покликали мене?