6.2. Сумніви

Я часто дихала, як хвора поранена кішка. Мене розривали на частини образа, прикрість і одночасно захоплення його сміливістю. Неймовірно. Він все це спланував! До дрібниць... А я лише була пішаком у його великій грі. Раптом думки вгамувалися. На зміну хвилюванню прийшла злість. Та як він міг!

— Та як ти міг! Ти використав мене! Від самого початку… 

Підхожу до нього впритул, нависаю гарпією над ним, штовхаю, щоб завадити додати ще камінь, та він продовжує сидіти на підлозі, не встає, не ворушиться. Але знову перериває ритуал та переводить на мене погляд.

— Спочатку так. Відверто кажучи, без тебе я б не наважився на активні дії. Ти була така впевнена на вечірці-знайомстві, — він усміхнувся, ніби згадав щось приємне. — Але потім я застав тебе, зв’язану елементарною пасткою на городі й все зрозумів…

— То ти знав, що я людина, весь цей час?

Я просто ошаленіла від злості. Страх відступив, я нахилилася до нього впритул та вліпила смачного ляпаса. Ось тобі, самовдоволений бовдуре! Знатимеш, як користатися слабкістю дівчини в біді! Його щока одразу побагровіла. Він провів рукою по шкірі та знову пильно поглянув на мене.

— Я заслужив це, погоджуюсь. Так, я використовував тебе спочатку, але потім…

Воля підвівся, відклавши каміння. Тепер він стояв зовсім поруч зі мною, тепер він нависав наді мною шулікою, і знову цей погляд... Я так і не навчилася протистояти йому. 

— Що потім?! — перейшла я на крик, захищаючись. Оборону тримати важко, але що я втрачаю? Переходжу в атаку.

— Потім я побачив, яка ти справжня! І що ти більш гідна бути Берегинею цього ліса, ніж усі твої попередниці, шановані відьми, разом узяті! Як ти не розумієш, Яно! Це твоє місце! Це твоя доля привела тебе сюди! Без тебе у мене не було б шансів.

Він схопив мене за плечі та потрусив, наче яблуню…

Розгублена вкрай, я завмерла. Що тут скажеш? Він щирий як у мить нашого поцілунку. І цей холодний доторк… Знов отверезив мене, змусив охолонути думки. А що як це мій шанс? Що як життя просто зараз посилає мені можливість розпочати все заново? У новому світі та новому тілі? Залишити все в минулому? Утекти в магічний світ — точнісінько так, як я мріяла в дитинстві? А як же мої рідні? Як бабуся з дідусем? Що буде з ними? Що я скажу їм? Що переїхала в іншу країну, де немає мобільного покриття? Питань більше, ніж відповідей… А якщо повернуся? Чи не буду я шкодувати про свій вибір? Сумувати за Волею, Лесею…

— Я не знаю, що мені робити, Волю… — прошепотіла я.

Він все тримав мене за плечі та гіпнозував сапфіровим поглядом.

— То обирай серцем, Яно. Ти людина — ти можеш і маєш це робити.

Він ніжно доторкнувся губами до моєї щоки, лишивши на ній прохолодний млосний поцілунок, відпустив мене з цих дивних обіймів та знову всівся навпочіпки над артефактом, заговорюючи третій камінь. Він зосередився цілковито на ньому, залишивши мене саму зі своїми роздумами.

— Dum spiro, spero, — повторював він знову і знову, поки камінець не став такою ж частиною артефакту, як і попередні. 

— Лишився камінь гномів, — констатував він та знов підвівся з підлоги. Він пішов блукати довгим коридором назустріч останній частині редікса, ніби радаром вистежуючи його.

— Але ж ти не зможеш винести звідси артефакт! Усе це марно! — крикнула я йому у спину з полегшенням та надією, що все це зараз припиниться.

— А мені й не треба, — озирнувся він на мить та продовжив свій впевнений шлях. Нарешті він дістався ніші, де лежав камінь, та витяг його звідти, швидко закрокувавши назад. Тієї ж миті залунала тривога, змусивши мене здригнутися. Неприємне монотонне виття било по вухах, змушувало втискати голову в шию, підсвідомо бажаючи втекти чи сховатися.

— Зараз тут буде охорона, — я заметушилася, не знаючи що робити та куди бігти. Воля прискорився та швидко взяв у руки артефакт.

— Це вже неважливо, Яно. Часу на сумніви більше немає! Стань позаду мене, хутчіше!

Я застигла на місці, почувши крики та тупіт ніг, що стрімко наближувалися до скарбниці.

— Хутчіше! — повторив він збентежено та завершив заклинання. — Gutta cavat lapidem.

Щось штовхнуло мене послухатися та стати за ним. І я зробила це дуже вчасно, адже тієї ж миті повітря розрізала стріла, що пронеслася в міліметрі від мого плеча.

— Gutta cavat lapidem! — скрикнув востаннє Воля та надів ланцюжок з амулетом собі на шию, пірнувши у яскраве світло. Редікс засяяв на його грудях, пронизуючи все довкола.

Гноми-охоронці зі зброєю та арбалетами ошелешено застигли на порозі скарбниці. Ще декілька стріл полетіло в нас, але тієї миті час ніби застиг. Мої думки замовкли, почуття заніміли. Все довкола стало таким дрібним та неважливим. Мій погляд заворожено спостерігав за усім, що відбувалося далі. Усе було як у сповільненому кіно. Я забула про свої сумніви та чвари з Волею і міцно тримала його за руку, притиснувшись до його спини.

Король гномів у спідньому, піднятий по тривозі, вбіг у залу, щось кричав та розмахував руками. Шквал кам’яних та залізних магічних стріл, що летіли з арбалетів його охоронців-магів в наш бік теж не бентежило мене, ніби я знала, що мені нічого не загрожує за цим світлом, що залило все довкола. Ні магічні кулі, ні заклинання, ні голосні прокльони Гарібальда не лякали мене… Я знала, що ніщо з цього не дістане мети. І дійсно. Світло захисним щитом відсторонило нас від усього, що відбувалося у кімнаті. Усе кругом стало білим, стіни, підлога скарбниці провалилися у нескінченний потік світла. Були тільки ми з Волею, одягнені у суцільне сяйво амулета, що обіймало нас з усіх боків. Він закривав мене спиною та тримав за руку, а в іншій руці тримав артефакт, силу якого неможливо було осягнути – тепер я це розуміла. Усе інше сало таким неважливим…