6.1. У скарбниці

Щойно я переступила межі порталу, яскраво-вогняне полум’я зникло безслідно. У повітрі від сполоху розлетілася купка попелу, що дрібним чорним пилом осів на підлогу скарбниці.

— Нарешті! — вигукнув Воля та сів навпочепки, скинувши сумку з плеча.

— Що відбувається? — обережно запитала я.

Він мовчки діставав із сумки якесь знаряддя, потім артефакт, а разом із ним — неймовірно — вже знайомі мені на вигляд частинки редікса! Усі чотири!

За секунду у моїх мізках вибуховою хвилею пронеслася тисяча думок, тисяча здогадок, які завжди були там, але я не хотіла їх чути. Тепер я все зрозуміла!

— Не може бути… Це не Ядвіга влаштувала…

— Ні, — ствердно кивнув він та продовжував розкладати на підлозі артефакти.

— Це ти...

Воля на секунду завмер та подивився мені в очі.

— І ти допомогла мені, Яно, за що я безмежно тобі вдячний.

— Волю, чому? Навіщо? — онімілі губи з трудом видавали звуки та складали їх у слова. На мене ніби вилили кухоль крижаної води. Він обманював мене весь цей час! «Допомагав» шукати злодія, яким сам і був! А я, наївна дурепа, сліпо довіряла…

Він відклав камінці, підвівся та підійшов до мене.

— Яно, я зробив це з найкращих побажань! Ти маєш вірити мені!

— З яких? Навіщо тобі редікс?

— Бо я хочу зробити Зачарований ліс кращим! Таким, де істоти нижчого рівня почуватимуть себе господарями! Де, не буде місця відьмам та відьмакам, які приходять сюди з корисливих міркувань та знову ж таки використовують магію нижчих істот у власних цілях!

— Ти обманював мене весь цей час…

— Але ж ти також брехала, що ти відьма.

— Як…? Як це можна порівнювати? Ти використав мене!

— Яно, послухай, це на краще…

Він схопив мою руку за зап’ястя. Холодні пальці ввіп'ялися у мою шкіру.

Бентежні спогади стали проноситися в голові з блискавичною швидкістю. Цей холодний доторк, сталевий погляд. Перед очима блиснула картинка, де ми в оракула… «Рука не знатного та роду… І віє холодом, як з льоду, як з темних лісових дібров…». Те, що мої очі бачила зараз, те, що відчували руки, - було наче ілюстрацією тих передбачень оракула. Я вирвала зап’ястя з його цупких пальців.

— То от чому ти втік від оракула. Він казав про тебе! Це була правда!

— Яно, пробач, що обманював, але так було треба! Ти ж бачила, яка Берегиня Ядвіга! Вона більше про свій гардероб дбала, ніж про мешканців виміру. Ядвіга не врятувала мого батька-стежника, коли його цькували за зв’язок із відьмою і отруїли інші відьмаки. Вони з мамою втекли назад до лісу шукати допомоги та справедливості в Берегині лісу. А вона не прийняла їх, не допомогла приготувати протиотруту, яку могла б знайти у вищих магів. І знаєш чому? Бо їй було ліньки! Бо то були не її обов’язки! Ти знаєш, як вона ставилася до Лесі! Ти ж сама казала, що це неправильно! Я бачив, як вона передавала зілля та заборонені  інгредієнти з лісу своїм друзям з магічної академії! І ніхто не міг їй заборонити, Яно! Ніхто! Вони усі такі! Ніхто з Берегинь не дбав про ліс по-справжньому — лише про власні інтереси. Я не брехав тобі про все це! Змінити весь світ на краще я не зможу, але можна почати хоча б з того місця, яке мало б бути нейтральним, але все одно чомусь ділиться на класи. Яно!

Воля впевнено промовляв до мене, зі злістю, з пристрастю! Він вірить у те, що каже і знає, що каже, але хіба це виправдання? Хіба мав він право користуватися моєю довірливістю? Робити з мене дурепу! І заради чого? Щоб самому захопити владу?

— То ти хочеш сам володарювати лісом? Це по-твоєму правильно і справедливо?

— Не сам. Ти можеш лишитися зі мною! І ми будемо справедливо правити, а не володарювати!

Я не вірю своїм вухам… Що він каже? Невже це відбувається насправді? Ще хвилину тому я була впевнена, що Ядвіга — коріння зла у всій цій історії, а виявилося, весь час сама допомагала крадієві! Святі елементалі, то Ядвіга мала рацію, звинувачуючи мене у змові з крадієм! Лишенько, що ж я накоїла?!

— Чи з тобою, чи без тебе, я зроблю це, Яно. Та мені хотілося б, щоб ти лишилася.

— Навіщо?

— Щоб переконатися в чистоті моїх намірів, коли я поганою мітлою вижену звідси Ядвігу та закрию ліс для усіх цих злодіїв з вищого світу. Але ти можеш і повернутися у свій світ та забути все, що трапилося. Я допоможу тобі.

Серце калатає — зараз розірветься. Рій думок в голові от-от міг вирватися криком з моїх скронь. Ні-ні, я не хочу цього, я знову мрію прокинутися... Воля, якому я так прагнула допомогти врятувати ліс, сам виявився тим злочинцем, якого ми намагалися викрити! І я допомогла йому досягти мети! Ще й Лесю втягнула... А тепер він пропонує мені лишитися? Так просто? Чи можу я вірити йому? Я собі вже не вірю!

— Коли я зберу артефакт, Дух лісу прийде до мене і допоможе навести порядок у цьому вимірі, щоб тут панувала справжня гармонія, яка і має тут бути! Ти побачиш і переконаєшся сама, Яно! Я довіряю тобі цілковито!

— Я теж довіряла тобі, доки ти не збрехав! Ні, це неправильно…