6. Вдалося

— Яно, ти спиш?

Я відкрила очі та схопилася з ліжка. Це ж треба, я і справді заснула. За вікном ще темно. Мені почулося, чи я чула чиїсь голоси?

— Яно, це ми! Прокидайся!

Я здригнулася. Це точно не почулося, і я вже точно не уві сні. Це Воля прийшов. 

— Я не сплю! — впевнено вигукнула я, вскочивши з ліжка, швидко вдяглася та побігла у передпокій, з нетерпінням чекаючи новин.

— Яно Петрівно, в мене вийшло!

Леся стояла поруч із задоволеним стежником та переможно трусила амулетом, який тримала лапкою.

Я кинулася обіймати мою героїню. Я знала, що моя жихарка не підведе!

Поки ми обіймалися, Воля нетерпляче перебив наш тріумф.

— Це все чудово, що тепер у нас є шанс завадити Ядвізі, але треба поспішати.

Вольдемар дістав з кишені портальне каміння яскравого жовто-неонового кольору. Воно одразу привернуло нашу увагу, адже зазвичай ці камінчики мають більш скромний вигляд.

— Лесю, дай мені амулета, — скомандував він та виставив долоню.

Жихарка простягла артефакт Вольдемару. А у мене ніби щось клацнуло в середині. Щось не так. Якесь дивне відчуття.

— Ми ж збиралися скликати терміново усіх голів родів. Леся може це зробити й без порталу.

— Ми вирушаємо до скарбниці гномів. Ти ж була там — ти й допоможеш мені потрапити всередину.

— Але чому ми маємо йти туди? Хіба не безпечніше зібрати усіх тут чи у тебе?

— Я потім все поясню, Яно. Повір, у нас немає часу.

Воля поклав артефакт у велику сіру сумку, яку тримав за плечима.

— Сподіваюся, ти знаєш, що робиш.

Він кивнув.

— Лесю, чекай на нас. Тут ти у безпеці.

Воля взяв мене за руку, перевернув її долонею догори та поклав зверху камінь.

— Уяви скарбницю гномів, ніби хочеш просто зараз туди потрапити.

Я закрила очі та зробила те, що він попросив. Серце вистукувало у скронях. Хвилювання перехоплювало повітря у легенях. Ще трохи — і я почну задихатися. Краще б швидше опинитися там.

Варто було уявити скарбницю, як камінь на моїй долоні почав нагріватися. Ніби розпечене вугілля, він став нестерпно гарячим, через що я інстинктивно скинула його з руки. Жовтогарячий камінчик, схожий на шмат розпеченої лави, важко впав на підлогу та розкрився жовтогарячою променистою дірою у просторі. Яскраве світіння згасло всередині, відкривши воронку на той бік.

— Хутчіше! Ти зі мною? Воля ступнув ближче до воронки та простягнув мені руку.

Думка про те, що щось не так, знову пролунала в голові, але нога вже робила крок вперед. Думати нема коли. Я йду за ним.

Щойно я переступила межі порталу, яскраво-вогняне полум’я зникло безслідно. У повітрі від сполоху розлетілася купка попелу, що дрібним чорним пилом осів на підлогу скарбниці.

— Нарешті! — вигукнув Воля та сів навпочепки, скинувши сумку з плеча.

— Що відбувається? — обережно запитала я.

Він мовчки діставав із сумки якесь знаряддя, потім артефакт, а разом із ним — неймовірно — вже знайомі мені на вигляд частинки редікса! Усі чотири!

За секунду у моїх мізках вибуховою хвилею пронеслася тисяча думок, тисяча здогадок, які завжди були там, але я не хотіла їх чути. Тепер я все зрозуміла!

— Не може бути… Це не Ядвіга влаштувала…

— Ні, — ствердно кивнув він та продовжував розкладати на підлозі артефакти.

— Це ти...

Воля на секунду завмер та подивився мені в очі.

— І ти допомогла мені, Яно, за що я безмежно тобі вдячний.

— Волю, чому? Навіщо? — онімілі губи з трудом видавали звуки та складали їх у слова. На мене ніби вилили кухоль крижаної води. Він обманював мене весь цей час! «Допомагав» шукати злодія, яким сам і був! А я, наївна дурепа, сліпо довіряла…

Він відклав камінці, підвівся та підійшов до мене.

— Яно, я зробив це з найкращих побажань! Ти маєш вірити мені!

— З яких? Навіщо тобі редікс?

— Бо я хочу зробити Зачарований ліс кращим! Таким, де істоти нижчого рівня почуватимуть себе господарями! Де, не буде місця відьмам та відьмакам, які приходять сюди з корисливих міркувань та знову ж таки використовують магію нижчих істот у власних цілях!

— Ти обманював мене весь цей час…

— Але ж ти також брехала, що ти відьма.

— Як…? Як це можна порівнювати? Ти використав мене!

— Яно, послухай, це на краще…

Він схопив мою руку за зап’ястя. Холодні пальці ввіп'ялися у мою шкіру.

Бентежні спогади стали проноситися в голові з блискавичною швидкістю. Цей холодний доторк, сталевий погляд. Перед очима блиснула картинка, де ми в оракула… «Рука не знатного та роду… І віє холодом, як з льоду, як з темних лісових дібров…». Те, що мої очі бачила зараз, те, що відчували руки, - було наче ілюстрацією тих передбачень оракула. Я вирвала зап’ястя з його цупких пальців.