6. Вдалося

— Яно, ти спиш?

Я відкрила очі та схопилася з ліжка. Це ж треба, я і справді заснула. За вікном ще темно. Мені почулося, чи я чула чиїсь голоси?

— Яно, це ми! Прокидайся!

Я здригнулася. Це точно не почулося, і я вже точно не уві сні. Це Воля прийшов. 

— Я не сплю! — впевнено вигукнула я, вскочивши з ліжка, швидко вдяглася та побігла у передпокій, з нетерпінням чекаючи новин.

— Яно Петрівно, в мене вийшло!

Леся стояла поруч із задоволеним стежником та переможно трусила амулетом, який тримала лапкою.

Я кинулася обіймати мою героїню. Я знала, що моя жихарка не підведе!

Поки ми обіймалися, Воля нетерпляче перебив наш тріумф.

— Це все чудово, що тепер у нас є шанс завадити Ядвізі, але треба поспішати.

Вольдемар дістав з кишені портальне каміння яскравого жовто-неонового кольору. Воно одразу привернуло нашу увагу, адже зазвичай ці камінчики мають більш скромний вигляд.

— Лесю, дай мені амулета, — скомандував він та виставив долоню.

Жихарка простягла артефакт Вольдемару. А у мене ніби щось клацнуло в середині. Щось не так. Якесь дивне відчуття.

— Ми ж збиралися скликати терміново усіх голів родів. Леся може це зробити й без порталу.

— Ми вирушаємо до скарбниці гномів. Ти ж була там — ти й допоможеш мені потрапити всередину.

— Але чому ми маємо йти туди? Хіба не безпечніше зібрати усіх тут чи у тебе?

— Я потім все поясню, Яно. Повір, у нас немає часу.

Воля поклав артефакт у велику сіру сумку, яку тримав за плечима.

— Сподіваюся, ти знаєш, що робиш.

Він кивнув.

— Лесю, чекай на нас. Тут ти у безпеці.

Воля взяв мене за руку, перевернув її долонею догори та поклав зверху камінь.

— Уяви скарбницю гномів, ніби хочеш просто зараз туди потрапити.

Я закрила очі та зробила те, що він попросив. Серце вистукувало у скронях. Хвилювання перехоплювало повітря у легенях. Ще трохи — і я почну задихатися. Краще б швидше опинитися там.

Варто було уявити скарбницю, як камінь на моїй долоні почав нагріватися. Ніби розпечене вугілля, він став нестерпно гарячим, через що я інстинктивно скинула його з руки. Жовтогарячий камінчик, схожий на шмат розпеченої лави, важко впав на підлогу та розкрився жовтогарячою променистою дірою у просторі. Яскраве світіння згасло всередині, відкривши воронку на той бік.

— Хутчіше! Ти зі мною? Воля ступнув ближче до воронки та простягнув мені руку.

Думка про те, що щось не так, знову пролунала в голові, але нога вже робила крок вперед. Думати нема коли. Я йду за ним.