5.1. Леся-крадійка

І навіщо тільки я на це погодилася? Одна справа — поцупити ожини з городу Берегині, а інша — вкрасти в неї амулет. Ох, як усе труситься під колінцями, й серце зараз вибухне. Вляпалася по драконячі щиколотки… Але ж я маю бути сильною та рішучою, як Яна Петрівна! Вона не відступила та не втікла, а лишилася і робила те, що має. Як би я хотіла бути хоч трошечки схожою на неї, тоді б цей амулет легко б зняла з шиї тієї злющої відьми, яку я так сильно боюся… Ой лишенько, як же я боюся!

Здається, зі спальні чується сопіння. Як добре, що вона не відпустила мене сьогодні додому. Так, вона точно спить. Лесано, назад шляху немає — ти маєш зняти той амулет з її шиї. І тоді ти будеш вільна. Так, вільна!

Тихенько, тихенько. Ось я вже у її спальні. Вона точно спить, якщо я тут і досі не отримала блискавкою в дупу. Спіть, спіть, вельми шановна пані, спіть міцно.

Підкрадаюся все ближче до її ліжка, а серце вже в п’ятах. Амулет дійсно в неї на шиї. О, ні! Вона тримається за нього рукою. Все, я не можу. Тікай звідси, Лесано!

Грюм!

Ой, наткнулася на столик. Ну все, це кінець… Матінко-прабогине, святі елементалі!

— Хрррр-пщ… Хррр-пщщщщ.

Я ще жива? Невже вона продовжує спати? О, і руку опустила. Бачу амулет. Як виблискує в місячному сяйві. Ніби вабить мене. Так, все, Лесано, ти маєш це зробити.

Лишилось тільки зробити два кроки. Отак, добре, тихенько.

— Хррр-пщщщщ….

Тепер вистромити кігтик. Готово — найгостріший кігтик не підведе. Лишається взяти амулета та зрізати з ланцюжка. Як же лячно… Ой, лапко, не трусися так. Ось я вже тримаю його, він у мене. Ріж, кігтику!

Клац.

— Хррр-пщ…

Я це зробила! Амулет у мене! А тепер, тікати! Тікати щодуху…