5. Вмовити жихарку

Отямившись від поцілунку, ми просто мовчали. Ні я, ні він не готові були до чогось більшого. Тут і з поцілунком не зрозуміло як бути. Він — магічна істота, а я — проста людина. Між нами нічого не може бути спільного. Як би прикро це не було, але я лише на трохи відстрочила неминуче — своє повернення додому, коли Ядвіга буде знешкоджена і я буду в безпеці у своєму світі. Принаймні в цьому є один плюс — я побачу бабусю та дідуся. Вони там, мабуть, вже втратили надію побачити онуку.

— Я радий, що ти лишилася, — він ніжно погладив мене по руці. Я не стримала посмішки. Та сиріт по шкірі.

— Я теж. Чи можна якось дізнатися, що сталося зі мною у моєму світі? Я просто зникла чи як? Мене розшукують там?

— Піти туди та дізнатись. Але зараз, правда, не до цього. Та й не раджу тобі. Ядвіга зможе вистежити тебе. Краще взагалі не покидати цей будинок поки що, добре? Далі ми знайдемо спосіб тебе повернути до рідних. Якщо ти захочеш, звісно.

Він із сумом опустив очі та забрав руку, а я навіть не знала, що йому сказати. Мені потрібен час, щоб розібратися в собі та своїх бажаннях. Те що, я хочу — неможливо, а те що треба — правильно та логічно.

— Якщо мені не можна виходити, то як побачитись з Лесаною? Пам’ятаєш нашу домовленість? Ми не маємо їй зашкодити!

— Так, звісно, Яно, я обіцяю, сказав же. Ми використаємо твою проєкцію, яка лишилася в камері. Дивись.

Воля вскочив з дивана та почав ритися у сумці, яку лишив на кухонній тумбі. Він дістав звідти золоте люстерко в красивій металевій оправі та з довгою ручкою, прикрашеною камінням. Красива старовинна річ захопила мою увагу.

— Яке красиве. Я у казці про Білосніжку.

— Про кого?

— Та не зважай, — хихикнула я.

Він сів поруч зі мною, тримаючи дзеркало перед нами. Наші задоволені обличчя відображалися в ньому. Потім натиснув на камінець на ручці, й замість наших відображень в ньому я побачила те, що було моїм жахом минулі кілька днів — плісняві сірі стіни моєї темниці! В носі здалося навіть засвербіло та згадався той неприємний сирий запах. Посмішка швидко зійшла з мого лиця.

— Це темниця.

— Саме так. Леся скоро має навідатися туди, щоб у Ядвіги не було підозр. Вона нібито принесе їжу, і ми зможемо з неї поспілкуватись. Ми домовлялись, що вона буде там опівночі. 

Я кинула погляд у віконце, в якому сходив місяць. Вже майже опівніч.

— У нас ще є пів години, — констатував він, поклавши дзеркало на канапу поруч із собою.

— Угу, — кивнула я та поплескала себе по колінах. — Що робитимемо?

Ми зустрілися поглядами на мить, а далі все було зрозуміло. Моє питання повисло в повітрі без відповіді, яка вже не потрібна була за секунду, коли його губи знову вп’ялися у мої. Це було так неправильно! Що я роблю? Але стриматися просто неможливо. Наші подихи змішалися у єдиному ковтку пристрасті, що п’янила та змушувала усі думки замовкнути. Він обіймав мене за талію — обережно, тендітно, а я вчепилася у його плечі. Він торкався мого волосся, цілував мою шию, відриваючись від розпалених губ на мить, та повертався назад.

— Це якесь безумство, — встигала прошепотіти я та знову поринала у поцілунок, забуваючи про все.

Раптовий дивний звук, схожий на клацання або ляскання заліза, відволік нас та повернув у дійсність.

— Що це, — перевівши подих, запитала я. 

Воля теж ніби прийшов до тями та торкнувся пальцями своїх губ. Він забрав руки з моєї талії та виглядав ошелешеним і розгубленим одночасно.

— Це дзеркало. Леся відкриває засув, — швидко відповів він, зазирнувши у дзеркало. Ми переглянулися, побачивши одне й те саме в очах одне одного — спантеличення цією невідомою силою, що тягла нас магнітом попри здоровий глузд.

Я прочистила горло, витерла обличчя та поправила волосся, намагаючись налаштуватися на розмову з жихаркою.

— Пробач, — тихо сказав він мені. 

Я не встигла відповісти. Та перепитати, за що саме він просив вибачення. За поцілунок чи за те, що ми не продовжили його? Боже, Яно, про що ти думаєш? Отямся! Це так не серйозно! А з іншого боку, чому б не дати волю почуттям? Я ж не леді з 19 століття, і можу сама вирішувати, що робити — доросла жінка зрештою… Давно не цнотлива… Хоча вже й цнота могла поновитися після такої перерви. Так, стоп. Годі про цноту! Тут Леся на проводі.

Ми вдивлялися в дзеркало. Воля сказав мені, як керувати своєю проєкцією, натиснувши на камінчик на ручці. Я ніби підключалася до свого аватара, маючи змогу рухати ним у потрібний бік, як у комп'ютерній грі. Налаштувавшись трохи, я швидко повернулася проєкцією до дверей, тож ми бачили віконечко, в якому невдовзі з’явилася знайома лисяча голівка.

— Лесюню, привіт! Ти чуєш нас?

Та здригнулася від несподіванки. Жихарка застигла на мить та дивилася, здавалося, просто на нас.

— Ого! Ви як жива! — не стримала захвату жихарка. — Так, чую.

— Ядвіга нічого не підозрює?

— Поки що ні. Але вона збирає усі сили для захисту скарбниці гномів. Вона вважає, що крадій рано чи пізно з’явиться на підступах.