4. Договір

Я, здивована та збентежена, присіла на стілець у вітальні таємного будинку Волі. У животі урчало від голоду, але апетиту не було — хвилювання не відпускало, а розмова з Волею тримала у напрузі.

— Ти знаєш, хто викрадач? — із цікавістю та непідробним здивування перепитала я.

Вольдемар ходив задумливо по кімнаті, почісуючи бороду.

— Думаю, що так. Це той, на кого ніхто не подумає. Той, хто був весь час непомітним. Хто спланував все заздалегідь…

— … І?... Хто це?

— Це Ядвіга!

Він тріумфально змахнув руками, наче виступав перед великою аудиторією та чекав на заслужені оплески. Я насупилася та стала розмірковувати, відстежуючи хід його пояснень та обґрунтувань, які з кожною секундою ставали дедалі логічнішими.

Що як вона не випадково зробила помилку у зіллі призову, забувши про якісь там чарівні гриби? А можливо, навіть навмисно викликала когось не того, щоб скориставшись цим, викрасти частинки одну за одною. Вона, звісно, знала, де зберігаються частини, як охороняються і готувалася до цього. Це пояснює і її швидке зникнення, і небажання вводити мене в курс справ. Утім все одно це щось неймовірне! Як можна було все це спланувати? Та й навіщо красти по суті у самої себе?

— Але ж це нісенітниця якась… Навіщо їй це?

— Щоб отримати владу, звісно! Будь-хто, хто схотів би заволодіти редіксом у зборі, хоче одного — підкорити собі вимір Зачарованого лісу. А от щодо мети — може бути все, що завгодно. Правити одноосібно, а не просто захищати спокій. Уяви, вона століттями прив’язана до цього місця без можливості отримати собі якусь вигоду.

— Тобто?

— Берегиня — це відьма, яка прив’язана до Зачарованого лісу. Вона не може просто так залишити його. До того ж вона змушена вирішувати купу питань. Ти ж це теж відчула, так? Від розбірок між родами й до захисту кордонів порталів. Отримавши владу над виміром, вона могла б встановлювати свої закони та робити, що заманеться. А через обмеженість цього світу та його нейтральний статус, ніхто не захоче чинити тому спротив, адже ліс фактично не належить жодному з магічних родів.

— Не знаю… Якось все це дивно. Навіщо тоді їй я?

— А справа не у вас взагалі. Ви з Лесею сплутали її плани. Тож зараз вона замітає сліди. А ти — ниточка, що веде до її причетності, тож їй вигідно тримати тебе біля себе, доки не втілиться її задум. Можна було б вбити тебе, але це також могло б виплисти, якби щось пішло не за планом і хтось би її викрив до втілення фінальної стадії… Ну звісно!

Від його роздумів про моє вбивство, стало якось ніяково. Не надто приємно було слухати про себе, як про якусь дрібну перепону на шляху до влади могутньої відьми.

— Все, що вона робить зараз, — просто замітає сліди. Вдає бурхливу діяльність — от і все.

— Власне, я займалася тим самим увесь цей час — вдавала бурхливу діяльність… Але що ж тепер робити мені? Додому я не можу відправитись, але й тут мені немає місця, — із сумом мовила я.

— Ти можеш допомогти мені завадити Ядвізі, — рішуче відповів він. 

Його очі запалали тим вогником, що я помічала й раніше. Таке враження, що Ядвіга особисто йому чимось не вгодила, ніби це щось більше, ніж бажання врятувати Зачарований ліс. Чи я помиляюся?

— Як? Я просто людина!

— Редікс складається з чотирьох частин — каменів, які навмисне були розділені та сховані у різних місцях лісу під охороною найсильніших домів цього виміру, які зацікавлені у їхньому збереженні. Але основа амулета, яка збирає його докупи та активізує дію редікса, залишилася у Берегині лісу. Сам по собі артефакт захищає хазяйку, яка своєю чергою захищає редікс.

— Звідки ти це все знаєш?

— Зараз покажу. Десь тут була…

Воля підійшов до великої запиленої шафи з темного дерева та провів рукою по старим палітуркам, шукаючи потрібну.

— Ага. Ось вона. Можеш почитати. — він передав мені потерту книжицю з червоною палітуркою з грубого матеріалу, прикрашену чиєюсь вправною рукою тканими візерунками з шовку. 

Я обережно взяла в руки книгу. Ніколи в житті не  тримала чогось подібного! Це щось неймовірне! Така стара… У Ядвіги вдома були якісь книги з рецептами, заклинаннями, але здебільшого вони були більш схожі на нотатки чи мемуари та й виглядали не так ошатно. А тут наче я доторкнулася до самої історії.

— «Історія Зачарованого лісу» — прочитала я вголос та подивилася на Волю. Той кивнув. Я погортала сторінки пожовклого паперу з красивим друкованим шрифтом.

— А хто це писав?

— Сама магія. Вони з’являються за запитом вченої відьми чи відьмака, які бажають присвятити магічній науці своє життя. Автор не вказується зазвичай, якщо це не посібник. Моя мама десь взяла цю книжку за часів магічної академії, де вона вчилася.

Це ж треба… Академії, книги… цілий окремий всесвіт. Все майже як у людей, тільки ти ще й маєш неймовірні здібності. Таке я б залюбки вивчала в університеті — історію Зачарованого лісу замість історії педагогіки… Хоча коли в тебе ціла вічність попереду, а не швидкоплинне людське життя, можна і на історію педагогіки витратити час.

Воля допоміг знайти сторінку про редікс. Серед купи красивих зворотів про неминучість вищого закону магії та дивних імен, я винесла основне — те, що і сказав мені Воля.