3.1. На новому місці

Ми мандрували лісом у повній тиші. Воля нічого не запитував мене, а я боялася порушити тишу, ніби хтось одразу ж викриє нас. Я шалено хвилювалася та втомилася безмежно, а Воля все вів і вів мене. Коли помітив, що починаю відставати, зупинився та нарешті розрізав це мовчання.

— Ми вже майже на місці. Ти втомилася?

Ну нарешті хоч спитав щось… Чи втомилася я? Серйозно? Після сидіння у темному смердючому підвалі без нормальної їжі у повному нерозумінні, що буде далі? Так, я втомилася!

— Ні, я не втомилася.

Хіба дівчина визнає свою слабкість? Не дочекаєтесь!

— Чудово, ще пара порталів.

— Угу, — кивнула я, перевівши подих, та попленталася далі. 

Воля був таким зосередженим та холодним, що остання наша зустріч та той неймовірний поцілунок тепер здавалися ілюзією. Невже це правда було чи я все вигадала? А може, це був сон? Та навіщо б йому тоді було мене рятувати? 

Усі ці сумніви кружляли в моїй голові по колу, а ноги бігли за інерцією. Невже для нього той поцілунок нічого не значив? Звісно, він був прощальним і я сказала, що не планую тут бути й що я брехала йому увесь цей час, що я відьма… Святі елементалі, яка ж я дурепа! Чого я вирішила, що для нього це щось значило взагалі? Ну поцілував він мене на прощання… Може, тому й поцілував, що знав, що ніколи більше не побачимось. А тут — хлоп — і побачилися… Що як він зовсім не хотів у це все втручатись, а через мене у нього будуть проблеми? Та й про Лесю я не подумала. Що буде із нею, коли Ядвіга зрозуміє, що я втекла? Бідна моя лисичка — треба і її витягати!

— А як бути з Лесею? Я боюся, що Ядвіга її замість мене запроторить у ту темницю чи ще чого гірше.

— Не хвилюйся, ми заберемо її трохи пізніше. Зараз вона потрібна там. Вона продовжуватиме носити тобі їжу, воду, ніби ти нікуди й не тікала. А коли Ядвіга щось запідозрить чи сама захоче тебе навідати — от тоді їй треба дьору давати. Ми з нею все обговорили, й вона погодилася.

— Погодилася? Ну звісно, погодилася! Та вона на все що завгодно погодиться, вона ж жихарка! Її рід віками привчали з усім погоджуватися та мовчати.

— Я б так не сказав про Лесану. Спілкування із тобою на рівних явно змінило її. Вона була смілива, допомогла мені із зіллям правди.

— Яке ще зілля правди?

— Ядвіга перевіряла усіх наближених на причетність до викрадення амулета. І мене також. А я ж знаю таємницю твою, тож міг би бовкнути зайвого. Тож Лесана приготувала для мене особливе зілля.

— Ясно. Але жихарку ми маємо рятувати якнайшвидше! Я не хочу, щоб вона ризикувала життям через мене. Вона і так багато настраждалася.

— Обговорімо це всередині.

Воля зупинився та загадково усміхнувся.

— Всередині чого? — сердито запитала я, дивлячись у лісові хащі, що простягалися довкола на всі боки й від яких я вже втомилася.

— Крокуй вперед і все побачиш, — сказав він, зробив крок і зник у порталі, який ніяк не видавав себе у просторі. В принципі я й інші не бачила, але іноді вже навчилася вирізняти певні викривлення у пейзажі, помічати різкі переходи однієї картинки в іншу. Але цей портал був чудово замаскований. Заінтригована, я зробила крок за ним.

Перед нами відкрилася красива галявина та симпатичний будиночок, обнесений парканчиком. Навколо все було засаджено деревами та рослинами. Сам будинок був хоч і одноповерховим, але симпатичним. На невеличкій терасі стояли крісла-гойдалки та невеличкий столик із забутими на ньому цукорницею та скляною баночкою якогось варення чи меду.

— Тепер ми можемо спокійно поговорити. Гой єси, рідний дім! Хазяїн на порозі в нім!

Двері будиночка відкрилися перед нами, й ми зайшли всередину.

Нас зустрічала привітна вітальня. В один бік від неї була кухонька, в інший — спальня. Оселя невеличка, але затишна. Тут було все, що необхідно. Меблі та речі були трохи запилені, але в цілому не можна було сказати, що все було занедбане.

— Це таємний будинок моєї мами. — заговорив він перший, не чекаючи мого логічного питання. — Вона давно жила тут, ще до того, як зустріла батька. — Тут нас ніхто не знайде. І я поставив спеціальний захист.

— То що далі?

Я намагалася не видавати занепокоєння, що вирувало в мені тієї миті. Воля здавався іншим, ще неприступнішим та суворішим, ніж коли ми познайомилися. Я намагалася не дивитися на його губи, руки… та взагалі на нього не дивитися, бо одразу ж в голові щось клацало та спливали картинки нашої минулої зустрічі, яка була неймовірною. Тоді він і я були справжніми. Я скинула весь той тягар з брехні та інтриг, що тягла весь цей час тут, зізнавшись йому у всьому. Мені було так легко та чарівно з ним, він ніби прийняв мене такою, як я є, без магії, без прикрас, беззахисну та відкриту. А тепер розмовляє зі мною так, наче нічого цього не було, наче й не хоче мене бачити.

— Я знаю, що я не можу просити тебе…

Його голос раптом став тихішим та м’яким. Він подивився просто на мене, а я аж захолола, затамувавши подих. Про що просити?

— Про що?.. — занімілими губами запитала я.

— Про допомогу. Ти напевне хочеш якнайшвидше відправитись у свій світ.