3. Визволення

Побути на самоті з думками іноді буває корисно. У моєму ж випадку — це небезпечно. Бо думок у мене багато, вони лізуть з усіх щілин-звивин у моїй голові, а ще вони мають здатність руйнувати спокій та врівноваженість. На щастя, я тут сама, тож ніхто, окрім мене, не постраждає. Хіба що криси, що шкребуться десь у підлозі… Сподіваюся, Лесана скоро дасть про себе знати. А заодно і принесе мені щось поїсти — не ту баланду, що дала злюка Ядвіга. Хоч би та Баба-Яга не ображала мою лисичку. Вона така мила і добра, а ще шалено обдарована! Звісно, я не так багато магії бачила у своєму житті, і Лесанина побутова стала першим досвідом, який зазвичай найбільше вражає та запам’ятовується, але все одно для мене вона — приклад стійкості та рівноваги. Витримати роботу у такої мегери, як Ядвіга, не кожен зможе. Якби моя директорка була хоч на десять відсотків така ж, я б вже давно звільнилася. Хоча вона відсотків на десять, мабуть, і є… Хіба що не душила мене ніколи. Поки що.

Раптом у повітрі щось почало тріскотіти. Звук такий, наче десь коротить проводку. Але ж тут проводки електричної у помині не було. Тріскіт ставав дедалі гучнішим та неприємнішим. Клацаючі звуки змусили зібратися та заглушити внутрішній монолог.

— Хто тут? — запитала невідомість. Відповіді не було. Тим часом тріскіт посилювався, й у повітрі поруч із собою я помітила якусь лінію з дрібних іскорок, ніби хтось протикав магічною голкою невидиме полотно. Іскорки ставали дедалі чіткішими та яскравішими, і тепер вже здавалося, ніби невидимий зварювальник працює на чімось просто у повітрі. Я насмілилася підібратися ближче, підсунулася та намагалася роздивитися з різних боків невідомий об’єкт. А точніше — стрічку з дивних іскорок. За кілька хвилин у повітрі вже вимальовувалося щось на кшталт прямокутника. Я просунула руку крізь це уявне віконце і здивовано усвідомила, що вона зникла! При цьому відчуття не змінилися, рука відчувалася, як раніше, тільки очі говорили інакше. Я відсмикнула руку та огледіла її з усіх боків: все було, як раніше, усі пальці на місці. Що це за аномалія така? Не встигла я домислити цю думку, як з дивного віконця у просторі висунулася голова Волі.

— Яно, давай хутко сюди!

Я скрикнула з переляку та впала на сідниці.

— Воля, це ти?!

— Я, я... Його голова на мить зникла, але з’явилися руки, які кинули в мій бік якийсь мішечок. Я швидко підвелася та з нетерпінням чекала на якісь пояснення. За секунду у віконці знову виринула голова без тулуба, яка розпочала давати мені інструкції. Трохи дивно було спостерігати за однією лише головою Вольдемара, завислою в повітрі без шиї та тулуба, але моя закляклість швидко минула, адже надія на визволення заграла теплим приємним відчуттям десь в районі шлунка.

— Візьми сумку та поклади туди якусь свою річ, потім потруси мішок та скажи “Я не я, а річ моя, а що за річчю — не суди по обличчю”.

— Я не я, а річ моя... Добре, зараз. Гумка для волосся підійде?

— Так. Роби вже та лізь у портал.

Воліна голова знову сховалася у безодні.

— Ну була-не була, — я голосно видихнула, стягнула гумку з волосся, яке давно потребувало розчісування та миття, та поклала гумку у торбину. Потрусила добряче. Чомусь відчула себе ведучим у грі в лото, як у дитинстві. Тільки мішечок не з барильцями пронумерованими, а з моєю гумкою та якимось порошком усередині.

— Я не я, а річ моя, а що за річчю — не суди по обличчю, — промовила, як звелів Воля, та висипала вміст мішка на підлогу перед собою.

Купка сірого піску з моєю гумкою опинилася на підлозі біля моїх ніг. Я застигла в німому очікуванні, але нічого не відбулося. Межі віконця так само підсвічувалися у повітрі, поскрипуючи. Я вже хотіла знову зануритися рукою у віконце, щоб покликати Волю, вже навіть була готова занурити туди голову, як раптом звідкілясь подув вітерець, здійняв пісок у вихор, який ставав дедалі вище.

Я відступилася трохи від несподіванки та кілька секунд лише спостерігала, як маленьке торнадо з мого зросту, завиваючи, обертається біля мене, крутиться на одному місці. У вихорі можна було помітити й мою гумку, яка наче по спіралі підіймалася колами до самого верху. Вихор став обертатися все швидше, гудіння також посилювалося, крізь щільний танок магічних піщинок вже неможливо було нічого розгледіти. Якоїсь миті мені здалося, що торнадо стало темнішим, ніби всередині щось його наповнювало. Придивившись, я помітила щось схоже на людську фігуру. Онде голова, а внизу ноги, і тулуб посередині, навіть руки виділялися. Потік піщинок став сповільнюватись та осідати, а те, що я розгледіла замість торнадо  привело мене в шок. Переді мною стояла викапана я, тільки зі зв’язаним волоссям тією ж гумкою, що я кидала в мішок.

— Святі елементалі, — вирвалося в мене. Місцева лайка вже стала якоюсь звичною. Я обійшла піскову себе по колу, наважилася доторкнутися до себе і зрозуміла, що нічого не відчуваю. Рука прорізувала тіло, як звичайне повітря, не відчуваючи жодних перепон. Я була не я, а щось типу об'ємної проєкції, дуже реалістичної, але безтілесної. Проєкція ще й почала рухатись: пройшлася кімнатою, поправила волосся — все точнісінько, як я б це робила. Оце так магічні спецефекти. Тим часом віконце-портал стало поскрипувати голосніше, з нього почали сипати блакитні іскри. Я зрозуміла, що розглядати фейкову себе немає часу і треба якнайшвидше накивати звідси п’ятами. Що я і зробила вже без жодного сумніву, зануривши у портал голову та руки, ніби пірнала у воду. З іншого боку мене схопили за руки та витягли на інший бік. Я опинилася посеред темного лісу, на квітучій галявині. Свіже повітря вдарило в голову, звуки лісу заповнили простір, якого було так багато! Мене за руку тримав Воля та Леся.