2.1. Напоїти Вольдемара

Декілька рядів скляних келихів заповнили великий рознос, який я обережно віднесла на стіл, попередньо звільнений від скатертини-самобранки. Учасники наради, вже втомлені та сонні, хтось із гикавкою, хтось із п’яним бурмотінням, сиділи на своїх місцях, очікуючи на тест зіллям правди.

Вольдемар сидів із рівною спиною, гордовито та мовчки. Він вирізнявся з-поміж сп’янілих облич та морд своєю тверезістю. Спокійними виглядали й маги-відьмаки та відьми, яких запросила Ядвіга чи то з академії магів, чи то з Вищої Ради. Але точно було зрозуміло, що маги ці поважні та дуже тямущі. Утім жоден з них досі не вигадав, як знайти зниклий амулет. Мене ж зараз хвилює тільки одне — напоїти Вольдемара підробним зіллям правди, щоб Ядвіга нарешті відпустила його та й усіх гостей, і щоб він зайнявся звільненням моєї бідної Яни Петрівни.

Я вирішила діяти на випередження та почала розставляти келихи із зіллям біля кожного гостя, щоб не вийшло так, що кожен з них буде хапати келихи у випадковому порядку. Ядвіга нічого не сказала щодо моєї ініціативи, хоч я і переживала, що вона може знов на мене нагримати. Адже думати мене ніхто не просив.

Біля Волі я поставила келих особливий. Ми лише на секунду зустрілися поглядами. Я намагалася випромінювати спокій, щоб він зрозумів, що зілля можна пити й не боятися. Думаю, він зрозумів, хоча по його беземоційному лицю нічого неможливо було здогадатися. Ну хай там як.

— Почнемо по колу. Але спочатку зілля вип’ю я, мої дорогі друзі. Щоб ви знали, що я чесна з вами.

Ядвіга взяла свій келих, який наповнювала сама, та відпила зілля. Гикнула, замружилася та скривилася. Ще б пак. Це зілля напрочуд гірке на смак, як власне, чиста правда.

— Ну запитуйте!

— Чи причетні ви до зникнення амулета, Берегине? — поставив питання перший із запрошених  відьмаків — чорноокий красень з густим блискучим волоссям.

— Ні! Гик, — відповіла Ядвіга та знов скривилася. Якось правда давалася їй з трудом. Але вона не змінила свій вигляд. Як відомо, брехун під дією заклинання змінюється: чи то колір обличчя може стати зеленим або сірим, чи волосся може тимчасово побагровіти… Побічних ефектів може бути безліч — краще не експериментувати. 

— Хто ще має якісь сумніви?

— Чи добре ви відпочили, Ядвіго Деянівно? — з посмішкою вигукнув Вольдемар.

Усі захихикали. Ядвіга теж.

— Ну нехай буде "так", щоб зілля перевірити. Гик. — навмисне збрехала Ядвіга і тієї ж миті її волосся з чорного перетворилося на вогняно руде.

Усі зааплодували та закивали, схвально реагуючи на силу та якість звареного зілля.

Відьма також підійшла до дзеркала та роздивилася себе не без задоволення.

— А мені личить… Хм… Гик. Ну що ж, посміялися та й годі. Тепер ви, панове, доведіть свою чесність.

Маги один за одним прийнялися пити зілля та відповідати на питання про змову чи причетність до зникнення амулета. Хтось намагався і пожартувати, задаючи каверзні або особисті питаннячка.

— Чи правда, що мандрагора змушує ельфів пердіти?

Усі довкола захихикали… Окрім ельфійського короля, який втратив обличчя одразу ж.

— Я відмовляюся відповідати, Берегине! — обурено став він у позу.

— Та скажи, що так та й полишимо! — вигукнув хтось з присутніх, знову розірвавши простір реготом.

— Можете не відповідати, — поблажливо сказала Ядвіга та міцно зімкнула губи, щоб не розреготатися. — Краще скажіть, чи крали ви амулета?

— Ні, Берегине! — відповів ельф та поважно схилив голову.

Перевірку він пройшов, а от мандрагору тепер сусіди надсилатимуть бідоласі при будь-якому принагідному приводі…

— Чи правда, що твій сюртук бачив ще Короля Гороха? — вигукнув хтось королю гномів Гарібальду.

— Правда! — гордовито відповів той, але його обличчя тієї ж миті надулося, прийнявши незвичні розміри, та прийняло сіруватий відтінок.

Вітальна заповнилася гучним сміхом.

— Ох і марнотрат! Змінює сюртуки, як рукавички! Короля Гороха не встигли забути, а він вже в обнові.

Гном від злості аж позеленів би, якби міг… Його сіре обличчя, надуте мов куля, здавалося, от-от лусне.

— Так, ну годі! Питання ставитиму тільки я! — стримуючи сміх, мовила Ядвіга, закликаючи всіх до порядку.

Нарешті черга дійшла і до Вольдемара. Той випив спокійнісінько келих, поставив порожній на стіл та з незмінно кам’яним обличчям відповів на питання Ядвіги про участь у крадіжці негативно.

— Ні, Берегине. Я не причетний до цього.

Жоден нерв на його обличчі не смикнувся, жодна риса не змінилася.

Ядвіга кивнула, втративши до нього будь-яку цікавість. Я з полегшенням видихнула. Тепер можна розслабитись. Швидше б він взявся за визволення Яни Петрівни… Як вона там, бідненька, у тій темниці?