2. Зілля

У вітальні лісовик заблукає — стільки народу, безлад, не зрозуміло що коїться. Оновлюю келихи, наповнюю всоте глеки. Роблю все на автоматі, бо думками — на кухні. А Ядвіга мене вигнала… Ловлю на собі запитальний погляд Волі. Чи зрозуміє він по моїм величезним від переляку очам, що Ядвіга сама з якогось переляку надумала варити зілля? Підхожу з глеком і до нього. Він впускає під стіл ложку. Нахиляюся за нею разом із ним.

— Ти чого не на кухні? — швидко прошипів він крізь зуби.

— Вона сама хоче варити.

— Дідько. Зроби щось.

Прямую назад на кухню. Спробую непомітно забрати корінь та підкинути його у слушний момент.

— Чи потрібна вам допомога, Ядвіго Деянівно?

— Сказала ж, сама буду варити. Нема чим зайнятись чи що? Гостей корми й глечикам не давай порожніти!

Це ж треба таке. Вирішила сама все готувати… Ой, що буде, як вона знайде корінець? 

Бігаю від столу гостей на кухню і назад. Серце калатає, погляд Вольдемара змушує мало не непритомніти від хвилювання. Ну що ж я можу зробити? Не забрати ж в неї ложку?

Зазираю потихеньку на кухню. Ядвіга вже заливає настояні крученики. Щось буркотить собі під носа, як завжди, коли вона дуже зосереджена. Зараз повз неї й муха непомітною не пролетить. Спираюся о стіну, бо ще трохи й знепритомнію від нервів. Що ж робити. Знов тихенько зазираю і спостерігаю за процесом.

Ядвіга зосереджено відміряє ложкою потрібну кількість рожевої рідини, що тягнеться мов гума. Вона вже вливає фалашки! Наступний етап — зачекати бульбашок, варити хвилину і додавати головний інгредієнт! Це вже буде отрута.

Шукаю очима ромени. Он вони на дальньому столі. Вона пересунула тарілку, але вміст не чіпала, отже корінець Волі досі десь там.

Знову ховаюся за стіною, переводжу подих. Чую булькотіння. Зілля майже готове. Зирк — бачу, що Ядвіга пересипає ромени в котел. Десь там корінець… Ох, якщо вона помітить зайвий інгредієнт, то мені буде непереливки. По-перше, за те, що я нібито не догледіла, а по-друге… А коли мені було мало й одного недоліку? Вона ж мені хвоста викрутить… Замружую очі та затамовую подих. Чую звук булькотіння та шкварчання. Ромени плавляться у котлі. Відкриваю очі — Ядвіга все так само буркоче над котлом, а тарілка стоїть поруч на столі порожня! Відьма помішує зілля і наче нічого не сталося! Вона не помітила! Фух! Стоп, а що фух? Треба ж якось набрати зілля, доки вона не кинула в нього отруту. Що ж робити? Що ж робити? Лесано, думай.

Ядвіга вже пішла за настояними вогнегорками. Зараз вона їх процідить, збере сік та додасть у котел і тоді все пропало. Кусаю лапи у відчаї… Треба якось витягти її з кухні… Треба вдіяти щось ну геть ненормальне. Нехай вона мене вб'є за це, але вийде з тієї клятої кухні.

Ловлю на собі погляд Волі та роблю йому знак, скажено вилупляючи очі, машу лапами. Треба здійняти галас. Хапаю глек з турмаліновою водою, підхожу до Волі та нібито випадково виливаю усе на нього. Той підхоплюється з-за столу та схоже, зрозумів, що треба, бо починає несамовито кричати.

— Бездарна жихарка! Та що ж ти робиш! Горгоняче лайно!

 Сусіди Волі відсахуються, хтось встає, а я навшпиньках стою та тремчу, чекаючи на появу господині, щось бурмочу собі під носа і чекаю.

— Та що ж тут таке!! Лесано! Що ти накоїла!

Спрацювало! Вона вийшла! Ще ніколи я не раділа тому, що хазяйка заскочила мене за помилкою та сварить.

— Ой, перепрошую, я зараз же все приберу! Тільки збігаю на кухню за приладдям…

І біжу! Біжу якнайшвидше, щоб встигнути до її повернення зачерпнути зілля для Вольдемара. Волю, затримай її, благаю.

— Це ж як розуміти, пані Берегине? Чому у вас така незграбна помічниця?

— Ой, не кажіть… Ох, буде їй непереливки. Лесано, куди побігла? Магію очищення забула чи що? Ой безладна… — сердиться Ядвіга, вперши руки в боки.

— Годі вже, не переймайтеся так, я сам приведу себе до ладу.

Лапки трусяться, хапаю черпак та зачерпую туди зілля. Звісно, обпікаю  лапу, але навіть не відчуваю болю від хвилювання. Куди ж його налити? Чую голос Ядвіги з вітальні. Вона кличе мене, треба бігти. Недовго думаючи ховаю першу склянку, що трапляється мені під лапу, виливаю туди зілля, закручую кришкою та кидаю в кишеню.

— Біжу, пані!

Вибігаю, усі витріщаються на мене. Ядвіга дуже зла.

— Куди ти побігла, дурепо? Прибери усе тут! Зілля майже готове.

— Я за… за приладдям бігала…

— І де воно?

Ядвіга запитально дивиться на мене, а я — на свої порожні лапки. У кишені відчувається ще гаряче зілля… Здається, вони зараз помітять, розкусять мене… Усі так дивляться.

— Ой, з…з…забула…

Сміх присутніх підриває простір. Я і правда забула, що бігла нібито за ганчіркою.

— Йди геть з очей моїх! — кричить Ядвіга, а я не знаю куди дітись.

Тікаю на кухню, забиваюсь у куток. Чую, що Ядвіга теж починає сміятися, на мою адресу сиплються дурнуваті жарти. Так-так, смійтеся! Жихарки такі безмозкі, такі тупі й дурнуваті… Ха-ха, як смішно…