1.1. План

Стежник швидко крокує за мною, а я біжу з усіх лапок. Нарешті, зрозумівши, що ми на безпечній відстані від хатини Берегині й тут нас ніхто не почує, зупиняюся та готуюсь усе йому розказати.

— Мені потрібна ваша допомога!

— Мені потрібна твоя допомога!

Одночасно викрикуємо ми одне одному. Так, стоп спершу я.

— Яна Петрівна у темниці!

Вольдемар відсахнувся на секунду та нахмурив лоба.

— Що? Як? Ядвіга не відправила її додому?

— Ні! Вона мало не придушила бідолашну, дуже зла була та підозрює її, що це її вина у зникненні цих частинок амулета.

— Але ж Яна — людина! Це нісенітниця.

— Що-о? Ви знаєте?

О, ні… цього не може бути! То він розкусив її! Горгонячий послід, це кінець!

— Так, вона зізналася мені, коли ви вирішили відправити того екстреного листа Ядвізі.

Яна Петрівна зізналася? Отакої… То вона сама? Що ж це між ними відбувалося, цікаво?

— Тільки не це… Це катастрофа! Ви ще комусь сказали? — майже кричу на нього, забувши про страх та скромність.

— Не хвилюйся, ніхто більше не знає.

Так вже легше. Хапаюся за серце. Як воно ще б’ється у грудях і не вискочило від таких шалених новин?

— Ви маєте врятувати її, Вольдемаре!

— Але як? Ядвіга дізнається про її зникнення.

— Ви — її остання надія! Вона дуже просила покликати вас. О, ні, ні… Я підвела її, — закриваю лапками очі, зараз сльози водоспадом хлинуть. Бідненька Яна Петрівна… Якщо він не допоможе, то що мені робити?

— Лесю, заспокойся! Ми щось вигадаємо, але поки що нам треба забрати отруту для зілля та зробити дещо ще. У нас мало часу. Поговоримо у мене вдома. Хутчіше!

— Та не треба нікуди йти. Отрута є в мене. Я хотіла виграти час, щоб провідати Яну Петрівну та віднеси їй їжу. Вона там бідна вже добу без води й нормальної їжі, а Ядвіга не пускає мене до неї, не дає й присісти й очей з мене не зводить.

— Ясно. Але зараз не час, Лесю. Вислухай мене. Мені також потрібна допомога в дечому.

Він хапає мене за ліктики та схиляється, щоб дивитися мені просто в очі.

— Я тому й викликався з цією отрутою… Якщо Ядвіга ставитиме питання під час дії зілля правди, то я можу бовкнути, що знаю Янину таємницю, розумієш? А це точно дасть їй привід підозрювати і її, і мене.

— Угу, — киваю, а сама нічогісінько не розумію. Що він хоче? Куди хилить?

— Нам треба приготувати окреме зілля для мене, розумієш? І ти маєш мені його непомітно подати.

Тепер починаю розуміти. То от чого він так дивно поводився… Мабуть, він має рацію. Якщо Ядвіга подумає, що вони обидва у змові, то Воля відправиться прямісінько туди ж, звідки я хочу витягти Яну, тільки ще й лишиться без магічних сил. Цьому треба запобігти.

— Але ж якщо Ядвіга помітить…

— Не помітить! Ти ж хочеш допомогти своїй подрузі?

— Так. Понад усе на світі. Добре. Я зроблю це.

— Молодець, відважна жихарко. Ти дуже кмітлива жихарка.

Він поплескав мене по плечу підбадьорливо.

— Заради Яни Петрівни я зроблю що завгодно.

— От і чудово! Швидше пішли до мене, я дам тобі заміну для отрути вогнегорки, щоб зілля правди виглядало так само.

Ми швидко перетнули ліс та дісталися його хатини. Він копирсався у своїх склянках, поки не знайшов якийсь корінець.

Кухня у нього була не дуже велика, але чиста та світла. Нічого зайвого. Тут точно нічого не загубиш. Усе на своїх місцях. Стежник явно дбав про порядок.

— Коли варитимеш зілля наприкінці додай оце. Корінь пройдисвіта дасть потрібний колір, як у вже завершеного зілля правди, але на властивості ніяк не вплине. Набереш окремо порцію для мене. А потім вже додаси у котел отруту вогнегорки, й спільне зілля буде готове до вживання. Впораєшся, Лесано?

— Так. Звісно, — впевнено як ніколи сказала я. — А ви допоможете Яні Петрівні?

— Так. Звісно, — так само впевнено відповів він.

Я вірю йому. І не тому, що він завжди чемно ставився до мене. Не тому, що він зараз допомагає Яні Петрівні, а тому що вона довірила йому свою таємницю, а значить, довіряла. Отже, і я можу йому вірити.

— Ми витягнемо її разом, Лесю. Я щось вигадаю, обіцяю!

— Ми щось вигадаємо, — кивнула я та загорнула корінець у хустинку і сховала у кишеню.

Ми поспішили назад до хати Ядвіги. Я час від часу перевіряла корінець у кишені, наче від нього залежало усе на світі. Я не можу підвести Вольдемара, адже тоді він не витягне Яну Петрівну. А її я не можу підвести ще більше.

Коли ми повернулися, нарада була більше схожа на застілля. Скатертина була всипана недоїдками та місцями вкрита плямами. Тарілки спустіли, як і глеки з напоями. Маги обговорювали між собою справи, які вже не дуже стосувалися амулета та подальших дій. І тільки Ядвіга та декілька магів, що зібралися навколо неї, утворивши коло, щось активно обговорювали, жестикулювали та розглядали якусь об’ємну карту на столі, об’єкти на якій підсвічувалися магічною аурою, щойно хтось торкався їх. Усі ж інші, не залучені до прийняття рішень та розробки плану дій, розважали себе як могли, поки чекали на перевірку зіллям правди від Ядвіги.