1. Остання надія

Друга доба сидіння у темниці, в яку запроторила мене Ядвіга, підозрюючи у змові з крадієм, а здається, що я тут вже цілу вічність. Підіб'ємо короткі підсумки: гігатонни думок пройшли крізь мій мозок, десятки тисяч кроків я встигла находити колами у тісній підвальній кімнатці, мільйони нервових клітин знищені. А, ще забула один з’їдений пиріг зі жмеринки та два зламані нігті. Втрати поки що переважають над здобутками. Власне, здобутків поки що взагалі нема.

Скільки я тут сидітиму, що чекає на мене далі? А що як Ядвіга ніколи не відпустить мене? Ой, лишенько! Святі елементалі! Що як я помру тут у цьому страшному місці й ніколи не повернуся до звичного життя? Ні, цього не може бути. Воля, де ж ти?..

***

— Лесано! Ходи сюди!

І що їй знову треба від мене? Як же добре було, поки її не було. Присісти не дає. І навіщо тільки я того листа погодилася відправити? Яна Петрівна тепер у темниці, Ядвіга лютує, а я знову на побігеньках.

— Біжу, пані!

У вітальні зібрався увесь лісовий бомонд — голови почесних домів і ще купа народу… Ще і якісь відьмаки понаїхали, яких Ядвіга Деянівна викликала через зникнення тих камінців. І Вольдемар теж тут! Чого він не дивиться на мене навіть? Ну кинь хоч погляд! Як же мені з ним поговорити на одинці?… Може, він врятує Яну Петрівну. Більше нікому. Навіть якщо Ядвіга Деянівна стане ще злішою та буде на мені виміщувати злобу, заради неї я все готова знести. Тільки б її виручити.

— Збери-но мені такий збір: ромени сушені — пучечок, фалашки три флакони, отруту вогнегорки п'ять крапель та з десяток кручеників.

— Зараз буде зроблено, пані, — киваю та біжу хутенько на кухню шурхотіти по мішечках із заготовинами. І що б вона робила без мене? Не знала б, де і що… Звісно, вона ж не збирала усі ці трави. І що це вона зібралася готувати? Фалашки, крученики, отрута вогнегорки — це ж зілля правди! Вона хоче Яну Петрівну перевірити? І чому одразу не подумали про це. Хоч бідолашну відпустить, як впевниться, що вона тут ні до чого. Треба навідати її тихенько.

— Лесано!!!

От зміїний послід, що їй ще треба?

Знов кидаю все та біжу на кухню. Хоч би не гримала на мене. Ох як же набридло труситися та боятися…

— Так, пані.

— Організуй щось на стіл нарешті! Невже не зрозуміло? Повна хата почесних гостей.

Ой, лишенько, як вони всі вирячилися на мене! Та не дивіться так! А Воля навіть не гляне. Він же й гадки не має, що Яна досі тут, в лісі! І так потребує його допомоги.

— Чого завмерла? Горгону побачила чи що?

Треба зникати. У мене ж не сто лапок… Не встигаю я усе й одразу. Ох, святі елементалі, я вже добу своїх лисеняток не бачила…

— Так, пані. Зараз, пані.

Де та клята скатертина-самобранка? Після цих перестановок нічого не можу знайти… Знала я, що перестановки Яночки Петрівни боком мені вилізуть, усю хату Ядвіга рознесла, а я до ночі все повертала, як було. Аж страшно згадати. Лисенятка мої вже звикли, що я з ними багато часу проводжу, а тут тепер із цією відьмою про це можна забути. Раніше хоч продихнути давала, а тепер з цим зниклим клятим радиксом лютує, як ніколи.

— Ну швидше давай! Лесано!

Ой, зараз отримаю по драконячі щиколотки! Де ж та клята скатертина. Перевертаю верх дном усю кухню — фух, вона у скрині! Точно!

— Біжу, Ядвіго Деянівно!

Накриваю хутчіше на стіл. Столове наряддя, страви, напої. Нічого наче не забула. Усі наче задоволені, усі п’ють та їдять. Послухаю краєчком вуха, що в них тут відбувається.

— Гноми можуть не проходити перевірку? Ми ж єдині, хто не втратив свою частину радікса, — гордовито зауважив король гномів. 

Як же тішиться, що їхнє сховище, з якого нічого не можливо винести, виявилося найнадійнішим.

— Кожен має пройти перевірку зіллям. Я маю довіряти кожному, хто буде присутнім у цих стінах. Нам треба зібрати усі сили та захистити радікс, — суворо відрізала Ядвіга. 

Вона вперлася долонями в стіл, нависаючи над ним шулікою та пильно вдивляючись в обличчя спільноти. Її довгі нігті поцокували по столу.

— Берегине, чи не час вже закликати прадавню магію на допомогу? — запитав якийсь відьмак, запрошений Ядвігою з наглядової ради вищих магів.

— Може, й час. Але спочатку я маю впевнитися, що навколо мене немає зрадників.

Ще б впевнилася у чесності Яни Петрівни. Вона ж не зрадниця… Невже Ядвіга забула про неї? Бідна Яночка Петрівна… Сидить там ні за що у підвалі, голодна, холодна… Вже добу в неї не була. Якби цю злюку відволікти та втекти хоч на пів годинки?

— Лесано, чого вуха розкинула? Ану мандруй звідси! І де набір трав, що я сказала?

— Вибачте, пані. Зараз буде, пані.

Біжу на кухню, продовжую збирати трави для зілля правди. Усе є. У заготовинах мені немає рівних. Як згадаю, як я ці трави збирала, сушила, перекладала, в’язала… Мозолі понатирала на лапках. А вона хоч би дякую, хоч би тепле слівце… Ні! Тільки й чую від неї що докори, крики та догани. Усе зібрала — можна відносити. Зараз, звісно, скаже ще й котел готувати для зілля… Треба на випередження робити, бо буде крику. Це я до ночі не вийду з цієї пекельної кухні й не провідаю Яну Петрівну. Що б такого вигадати… Думай, Лесано, думай! Яна Петрівна казала, що я найрозумніша жихарка з усіх і даю хороші поради! Я ж така! Я маю щось вигадати. А що як якогось важливого інгредієнта не вистачатиме? Вона не зможе просто зараз взятися за зілля, пошле мене за ним. А я виграю час! Точно! Правда, вона нагримає на мене, а може й чимось важкеньким запустить… Ну то хай! Яна Петрівна — мій друг. А друзів треба виручати. Ти маєш бути сміливою, Лесю.