Розділ 17. Справжнє пекло

Неймовірне відчуття страху й болю хвилею накотило на мене, розбиваючись об мою свідомість. Мене немов лавиною накрило — стало важко дихати, в грудях розливалася туга, а в голові запаморочилося. Нудота підступила до горла. Я знала, що Аелар відчуває те саме. Його мовчання тільки підтверджувало мої здогади.

— Ми повинні їм допомогти… — прошепотіла я, не чекаючи відповіді.

Мої руки міцніше стиснули кермо, і я різко натиснула на педаль газу. Машина, пробуксовуючи, зірвалася з місця, залишаючи за собою хмари піску. Вивернувши з пляжу на головну дорогу, я спрямувала авто до обрію у полум'ї.

Я зупинилася настільки близько до епіцентру катастрофи, наскільки було можливо. Не гаючи жодної секунди, вискочила з машини й кинулася вперед. Позаду почувся голос Аелара, що кликав мене, але я не звертала уваги.

Картину, що відкрилася перед моїми очима, складно було описати словами. Звірі Ларана пробивалися крізь місто, наче бульдозери, руйнуючи все на своєму шляху. За ними залишалися ріки крові, понівечені тіла й запах смерті, що пробивався крізь густий дим. Побачивши загін Стражів, я на мить відчула полегшення, але воно миттєво зникло, поступившись місцем тривозі.

CultusLaurent з невимовною жорстокістю знищували все живе. Вони палили будівлі, роздирали зубами тіла невинних людей, і робили це із задоволенням. Ордо перебували в меншості, і кожна секунда бою зменшувала їхні шанси на перемогу.

Моє тіло пронизували чужий страх і біль. Крики невинних, їхній розпач і відчай немов розривали мене зсередини. Але я стримала себе. Лють, що кипіла в мені, затьмарила слабкість. І я, переповнена бажанням помсти, кинулася допомагати тим, хто цього потребував.

Дар у моїх руках спопеляв ворогів, які стояли на моєму шляху. Гнів надавав мені сили. Поруч був Аелар, що прикривав мене й допомагав виводити людей із зони бойових дій.

Мирні мешканці, які навіть не розуміли, що відбувається, у паніці вибігали зі своїх домівок. Хтось кидався до рятувальників, хтось прагнув утекти якомога далі, а хтось, не розуміючи, намагався чинити опір, немов міг щось змінити.

Усе, що відбувалося, здавалося фантасмагоричним кошмаром. Небачені істоти з виттям рвали плоть людей. Червоні спалахи від заклинань магів засліплювали. Вампіри переміщалися так швидко, що їхнє око не встигало вловити. Величезні вовки, перевертні у своїх істинних формах боролися з неймовірною грацією, але здавалося, ворогів тільки більшало.

Полум’я охопило будівлі, затоплюючи вулиці вогненним хаосом. Крики про допомогу змішувалися з несамовитими передсмертними зойками, створюючи симфонію жаху. Моє серце, немов розбите на шматки, болем відгукувалося на кожен зойк, кожну смерть.

Емоції жертв — їхній страх, відчай, біль — немов пронизували мене наскрізь. Я намагалася відгородитися від них, але це було марно. Єдине, що не дозволяло мені зупинитися й впасти, скрутившись у позі ембріона, — це сліпий гнів. Лють стала моїм рушієм, моєю зброєю й моєю єдиною опорою в цьому пеклі.

Я билася далі. І поки вороги падали один за одним, я відчувала тільки одну думку: я мушу захистити тих, хто не може захистити себе.

CultusLaurent кинули в бій усю свою силу: гібридні істоти, яких здавалося неможливо вбити, наче їх створили для руйнування й хаосу; вкрадені артефакти, що раз у раз перекривали сили Ордо або підсилювали міць культистів. Кожна деталь цієї битви кричала про їхню перевагу.

Я помітила маленьку дівчинку, що сиділа серед уламків і плакала. Її босі ніжки тремтіли від холоду й страху, а крихітні ручки, забруднені кров’ю, міцно стискали шматок тканини — можливо, залишки материнської сукні. Мені перехопило подих, немов на секунду серце зупинилося.

Дівчинка гірко ридала, кличучи маму. Я знала, що її мати вже не прийде. Стиснувши зуби, я підбігла й підхопила дитину на руки. Її маленьке тільце здригалося в моїх обіймах, а навколо нас панував хаос.

Смерть оточувала мене звідусіль: будинки у полум'ї, тіла тих, хто не встиг урятуватися, і тіні гібридних створінь, що рухалися все ближче.

«Усі ми приречені… Нам не вистояти…»

Навіть Альв, наш найсильніший боєць, не зміг би самотужки зупинити цю навалу.

Аелар уже виводив невелику групу городян у безпечне місце. Я підбігла до одного з чоловіків у натовпі й схопила його за руку.

— Подбайте про неї! — крикнула я, передаючи йому тремтяче тіло дитини.

Чоловік нерішуче взяв дівчинку, вона вчепилася в мене, як у єдину надію, але я змушена була відсторонити її. Він хотів щось сказати, можливо, заперечити, але я різко відштовхнула його.

— Ну ж бо! Рятуйтеся! Швидше! — наказала я й, не чекаючи відповіді, побігла назад, до епіцентру бою.

Те, що відбувалося навколо, більше нагадувало пекло, ніж реальність. На землі панував хаос: розривалися заклинання, ревли істоти, крики поранених і передсмертні зойки змішувалися в один суцільний шум.

Я боролася з останніх сил, намагаючись не піддаватися паніці, що розросталася всередині. У ніздрі бив металевий запах крові, паленої плоті та гнилі, перемішаний із густим димом.

Кожен рух, кожен крок і кожне заклинання давалися з болем. Але я не могла зупинитися. Це була моя битва, мій обов’язок.

У хаосі битви мої очі знайшли його. На відкритій площі, де полум’я здавалося торкалося неба, мій Еван, самотній воїн серед ворогів, боровся з кількома упирями одразу. Усе довкола втратило сенс, час наче застиг.

Я спостерігала, як він, мов божество грецького епосу, з легкістю вбиває одного, другого, третього. Його рухи були ідеальні, кожен удар точний, кожне рішення — швидке й ефективне. Мій герой. Мій бог.

Але раптом з-за рогу виповзло щось. Моя кров застигла. Тварюка, гібрид із кошмарів Ларана, не схожий на жодного монстра, якого я зустрічала раніше. Жоден підручник, жодна історія чи спогад не могли підготувати до цього видовища. Істота, мов дика тінь, рвонула до Евана.

Я бачила, як він вчасно зреагував, різко відскочивши. Але чудовисько було швидке, небезпечне, мов сама смерть, і всі мої спроби прорватися до нього здавалися жалюгідними.