Розділ 15. Особняк Ріккарді

===============================================================

Місяць потому

================================================================

— Не нервуй так, кохана, — м’яко промовив Еван, невинно хихикнувши. Він підніс мою руку до своїх губ і ніжно поцілував.

— Я все одно вважаю це жахливою ідеєю, — буркнула я, ховаючи погляд у вікно. За склом миготіли високі дерева, що стрімко проминали повз нас.

— Усе буде добре, — запевнив він і ще міцніше стиснув мою долоню.

— Угу…

Йому було легко говорити. А мене охоплювало нервове тремтіння. Адже зараз ми їхали в будинок його сім’ї. Колись я була там бажаною гостею, але зараз… усе змінилося.

— Ти ж знаєш, усі дуже зраділи, коли дізналися, що ми приїдемо.

— Прошу тебе, Еване, не треба…

Хлопець лише мовчки поцілував пальці моєї лівої руки. Він міцно стискав мою долоню у своїй. Здавалося, що за минулий місяць ми майже не відпускали одне одного. Його дотик заспокоював, але й нагадував про те, як багато ми пережили останнім часом. Його долоня обіймала мою, наче в цьому жесті він тримав усе, що було між нами. Решту дороги ми їхали мовчки.

Коли ми зупинилися на під’їзній доріжці біля величезного розкішного будинку, серце шалено забилося. Еван заглушив мотор і обернувся до мене, його погляд був уважним і спокійним. А я не могла знайти собі місця. Я боялася. Боялася зустрічі з його рідними й того, що вони скажуть, побачивши мене.

У голові луною відбивалися слова Глорії: «Через тебе я не можу побачитися з власним братом уже понад чотири місяці! Та що там побачитися — поговорити! Я навіть не можу з ним поговорити!»

Я облизнула пересохлі губи, намагаючись заспокоїтися, але металічний присмак підказував, що я вже встигла покусати їх до крові. Еван обережно торкнувся моєї щоки, наче відчув мою тривогу. У його очах було стільки любові й турботи, що я не змогла не знайти в них сили.

— Усе буде добре, світло моєї душі, — прошепотів він.

Його губи були прохолодними й м’якими. Поцілунок був невагомим, але вимогливим. Я мимоволі пригорнулася до нього, шукаючи спокою й підтримки в його обіймах. Здавалося, що хвиля його любові огортає мене, заспокоює й одночасно збиває подих. Я хотіла залишитися тут, у його руках, у цій машині, й нікуди не виходити. Обвиваючи його шию тремтячими руками, я почула тихий сміх, що зірвався з його губ.

— Ох… не зараз, крихітко. У нас уже є глядачі, — він ніжно усміхнувся, ледь відстороняючись.

Я напружено озирнулася, намагаючись побороти бажання заховатися назавжди тут. Серце гупало так сильно, що здавалося, воно ось-ось вистрибне з грудей.

— Я не чую твого серцебиття, але знаю напевно: воно зараз вистрибує з твоїх грудей, — засміявся Еван, спостерігаючи за мною.

— Гей! Припини з мене сміятися! — обурено буркнула я, ляснувши його по руці.

Еван не чув мого серцебиття завдяки подарунку Ділана. На мій день народження він поліпшив мій захисний амулет. Тепер я могла протистояти майже будь-якому магічному впливу, крім найсильніших артефактів або магії Альвів. До того ж цей амулет приховував мої емоції, запах і стукіт серця, тож я ставала майже невидимкою для всіх, хто звик орієнтуватися на такі речі.

— Ходімо, люба. Нас уже зачекалися, — лагідно сказав Еван, м’яко поцілувавши мене в кінчик носа.

І блискавично зник. Я важко видихнула, намагаючись зібратися з думками.

«Дихай, крихітко. Усе буде добре. Ну, не виженуть же вони мене з дому…»

Пасажирські двері раптово відчинилися, і Еван простягнув мені руку. Я вчепилася в неї, наче це був мій рятувальний круг. Намагаючись змусити себе усміхнутися, я зробила крок до вхідних дверей. На ґанку вже стояли Карло й Олімпія Ріккарді. Вони привітно махали нам, але ледь я ступила на сходи, як Олімпія зірвалася з місця й кинулася до свого сина, обіймаючи його з усією материнською любов’ю.

— Мій дорогий! Як же я рада! — Олімпія мало не схлипнула, міцно обіймаючи сина.

До неї приєднався Карло, по-батьківськи обіймаючи Евана і плескаючи його по плечу.

— Синку.

Моє серце стискалося від почуття ніжності й провини, які переповнювали мене. Через мене вони не бачили його так довго. Через мене він погодився на ту небезпечну місію. І саме через мене вони даремно переживали всі ці місяці. Попри це, Еван не відпускав моєї долоні, і його теплий дотик був для мене якорем, що втримував у цьому моменті.

Нарешті Олімпія повернулася до мене й обійняла. Її обійми були настільки щирими й теплими, що я ледь стримала сльози.

— Енжело, мила.

Я знову була вражена величчю та великодушністю цієї жінки. Її любов, доброта, турбота, прихильність і терпимість здавалися безмежними. Її ніжне серце могло огорнути своєю турботою кожного, хто цього потребував. Ця жінка була найблагороднішою істотою з усіх, з ким мені доводилося стикатися за все моє недовге життя. Бути зараз у її теплих обіймах означало для мене більше, ніж я могла висловити словами.

— Здрастуй, дитя моє, — промовив Карло, підходячи до мене. Слідом за дружиною він обійняв мене і по-батьківськи поцілував у лоб.

Мені довелося докласти чимало зусиль, аби стримати сльози, які вже наверталися на очі. Полегшено видихнувши, я вперше за весь день посміхнулася щиро. Величезний камінь ніби впав із моїх плечей.

Вони щиро раділи поверненню свого сина й приймали мене разом із ним. Це я відчула напевно. І ця думка дарувала мені спокій і надію.

“Ну що ж… залишилося зустрітися з рештою. А вони навряд чи будуть такими ж доброзичливими…”

З цими думками я увійшла до будинку. У просторій вітальні нас уже чекали інші члени родини Ріккарді.

Особняк, де ми перебували, був витвором мистецтва. Він вражав витонченістю й благородством, притаманним старовинним маєткам. Але водночас у ньому відчувалася присутність сучасності, майстерно вплетеної господинею в інтер’єр. Тут панувала затишна атмосфера, у якій відчувалася душа Олімпії.