Розділ 12. Кошмар

— Дивись! Дивись! У мене вийшло! Вийшло! Гей! — Я кинула в Аелара подушкою. — Ти не туди дивишся!

Він лише посміхнувся своєю невимушеною, майже дитячою усмішкою, і втупився прямо на мене.

— Ти молодець. Я не сумнівався в тобі ні на йоту.

Його сіро-блакитні очі, що здавалися майже прозорими, приковували до себе увагу. Їхня щирість вибивала мене з рівноваги. Я відвернулася, відчуваючи, як на мої щоки приливає тепло.

Ми сиділи у вітальні будинку Евана. Це було дивне і, можливо, нерозумне рішення, але іншого вибору я не мала. Будинок здавався найбільш відокремленим місцем у всьому Аюнтаменто, а навчання магії Альвів вимагало зосередженості, тиші та секретності. 

Аелар спокійно прийняв моє прохання про допомогу, але в його погляді я бачила щось схоже на розчарування. Я розповіла йому про себе й Евана — не все, але досить, щоб дати зрозуміти, як глибоко я люблю цього вампіра і як сильно чекаю його повернення. Я оминула деталі нашої сварки, вважаючи це зайвим. Аелар не став допитуватися, але його погляд видавав більше, ніж слова.

Він був іншим. Не з нашого світу. Його чесність в емоціях та почуттях збивала з пантелику. Він був прямолінійним і не приховував свого інтересу до мене. Проте його поведінка не мала ані натяку на зухвалість. Він поважав мої особисті межі, мої вибори.

Ця відвертість бентежила й водночас дратувала. Але злитися на нього було неможливо. У ньому була якась невимовна наївність, простота, майже дитячий світогляд, що йшов всупереч із жорсткими законами світу, до якого я звикла.

Але ці якості були зрозумілі лише мені. Інші бачили в ньому загрозу чи принаймні щось незрозуміле. Їх лякала його інакшість. Їхні косі погляди та невдоволення були як тіні, що постійно переслідували нас.

Я ж дивилася на нього й бачила людину, яка ніколи не зможе по-справжньому злитися чи завдати болю. І хоч наша взаємодія виглядала підозріло в очах інших, я знала, що з ним я у безпеці.

Але це не знімало напруги. Іноді його погляд був надто проникливим. Він ніби бачив мене наскрізь. І в ці моменти здавалося, що Аелар знає набагато більше, ніж я хотіла б розповісти.

Магія Альвів виявилася надзвичайно складною для мого сприйняття. Це було не схоже на жодну іншу магічну систему, з якою я мала справу раніше. Вона була іншою. Неймовірною. Чарівною.

Усі заклинання, руни, енергетичні потоки спліталися у складний вир чистої магії. У моїй уяві вона постала як невидима мерехтлива вуаль, сплетена із тонкого й хитромудрого мережива. Її структура здавалася нескінченною, а можливості — незбагненними. Я завмирала, слухаючи історії Аелара про те, на що здатна ця магія, і щоразу, коли він демонстрував свої здібності, я відчувала майже дитячий захват.

Та попри мою цікавість і натхнення, магія Альвів залишалася для мене недосяжною у повному обсязі. Як пояснив Аелар, для цього мені потрібно було потрапити в Альвхейм і енергетично злитися з Древом Життя. Лише тоді я б змогла розкрити свій потенціал повністю. Але це було неможливо.

Тому я мусила задовольнятися тим, що вже мала. Нині ми працювали над тим, щоб навчитися черпати силу з мого Серця Атлантиди, і застосовувати їх на практиці. Аелар терпляче пояснював і показував, як направляти цю енергію, як дозволити їй стати частиною мене.

Щиро кажучи, виходило у мене просто жахливо. Зусилля і концентрація витікали, як вода крізь пальці, залишаючи мене розчарованою. Але коли бодай на мить я відчувала, як енергетичні нитки складаються у щось схоже на ажурне мереживо, мене переповнювала така радість, що я буквально стрибала на місці.

Ось і зараз, після багатьох спроб і помилок, у мене, здається, нарешті вийшло. Сяйлива магічна структура мерехтіла переді мною, і я сміялася, наче дитина, що вперше побачила диво.

— А тепер просто зроби це, — м’яко сказав Аелар.

Я зосереджено дивилася на “в’язь”, яку тільки-но створила. Легенько повернула кисть правої руки, намагаючись виконати вказівки Альва. Було дивно використовувати магію, не відчуваючи знайомого тепла, що зазвичай розливалося по венах, чи приємного поколювання в подушечках пальців. Замість цього я відчувала, як камінь у каблучці на моєму пальці оживає. Його поверхня м’яко переливалася, випромінюючи силу, яку я могла направляти.

В’язь замерехтіла, і в повітрі переді мною почала з’являтися квітка неймовірної краси. Легкий аромат огорнув мене — солодкий і ніжний, він відразу зачарував. Я ніколи раніше не бачила цієї квітки наживо, але знала її назву: міддлеміст червоний. Еван колись розповідав про неї. Надзвичайно рідкісна, майже недосяжна, але шалено приваблива квітка. Її образ неминуче нагадав мені про вампіра, який був для мене таким же недосяжним і прекрасним.

— Міддлеміст, — загадково усміхнувся Аелар.

Я прикрила очі, намагаючись запам’ятати цей аромат, який наповнив кімнату. Хотілося доторкнутися до ніжних пелюсток, переконатися, що вони справжні, але я вагалася. Занадто добре я знала, наскільки нестабільними були мої спроби матеріалізації. Та бажання взяло гору: моя рука потягнулася до квітки. І в той момент, коли я майже торкнулася її, вона розчинилася в повітрі сріблястим дощем, залишаючи лише легкий спогад про свою красу.

— Ну от, — розчаровано хмикнула я.

Аелар тим часом голосно й дзвінко розсміявся. Я сердито зиркнула на нього, намагаючись зрозуміти, що в його поведінці було таким веселим.

— Де ти бачила цю квітку раніше? — раптом запитав він, його голос став серйознішим, але зберіг ту саму загадкову нотку.

— Ніде, — відповіла я, трохи спантеличено. — Еван розповідав про неї… Гей! Чого ти так загадково либишся?!

Мене страшенно роздратувала його хитра посмішка. Щось у ній було, щось, чого я поки не могла розгадати.

— Ну… По-перше, дуже важко матеріалізувати те, чого ти не бачила і не відчувала раніше, — пояснив Аелар, його голос був водночас лагідним і трохи насмішкуватим.

— Правда? І чому ти мені цього не сказав?! — я обурено зітхнула.