Розділ 11. Важкий день

«Якого біса, Скай?! Що він тут робить?!»

Паніка миттєво відобразилася в моєму погляді. Адже весь цей час Ордо приховувало перебування перевертня в стінах Академії.

Глорія, побачивши мою реакцію, обернулася й завмерла, явно розгублена. На обличчі Скайя тим часом з’явилася самовдоволена усмішка.

— Доброго дня, пані. Ви вчора пропустили дуже цікаві збори Ордо, — промовив він з удаваною ввічливістю. А потім, уважно дивлячись на мене, додав уже більш серйозно: — І судячи з твого виразу обличчя, із Сибіл ти ще не говорила?

Я заперечно похитала головою. Глорія різко підвелася.

— Ти потрібна їй. Зараз, — м’яко й дбайливо сказав Скай, і ця турбота призначалася не мені, а його молодшій сестрі.

— Так, звичайно, — відповіла я, швидко підводячись і крокуючи до виходу із саду.

— Що…? Що він… — почала було Глорія, але я не звертала уваги.

— Де вона? — запитала я схвильовано, крокуючи поруч зі Скаєм.

— У моїй новій кімнаті. Я покажу, — відповів він.

Глорія з’явилася перед нами, наче вихор. Різким рухом вона відштовхнула ошелешеного Скайя. Той відлетів на кілька метрів, але миттєво згрупувався, спираючись руками об землю.

— Глорія, прошу! Не зараз! — вигукнула я, намагаючись стримати подругу.

Я не до кінця розуміла, що сталося на зборах, і взагалі все це було раптово та занадто. Але я чітко усвідомлювала, що зараз моя подруга потребує моєї підтримки. І зараз у мене не було часу пояснюватися перед другою подругою. Я змахнула рукою, накладаючи короткочасне заклинання знерухомлення.

— Я потім усе тобі поясню. Не злись, будь ласка, — кинула я дівчині й тут же звернулася до Скайя: — Вона посварилася з Емануелем?

— Не те слово посварилася, — відповів він.

Я важко видихнула:

— Вона знає, що я в курсі?

— Ні, — коротко відповів перевертень.

— Про що в курсі?! Що все це означає, Енжело?! — Глорія, знерухомлена закляттям, кричала від обурення, але ми вже віддалялися.

— Глорія, люба… Усе потім, — кинула я їй через плече. Повернувшись до Скайя, додала тихіше: — Не кажи Сибіл нічого. Я сама.

На секунду я зупинилася й уперше за весь цей час подивилася Скаю прямо в очі. Щось тепле й водночас нестерпне — сором, ненависть до себе й тривога — охопило мене. Перевертень, схоже, усе це прочитав у моєму погляді. Він ледь помітно, майже ніжно, посміхнувся.

— Добре.

Я обережно постукала в дерев’яні двері й, не чекаючи запрошення, зайшла до кімнати, розташованої в чоловічому крилі Академії.

— Скай! Де ти…? — скрикнула дівчина, різко підводячись із канапи.

Її обличчя було блідим, майже сірим, а великі карі очі почервоніли від сліз, які, здавалося, вона проливала цілу вічність. Глибокі синці під очима безжально видавали безсонну ніч, а, можливо, і не одну.

— Ти? — Побачивши мене, її погляд наповнився калейдоскопом суперечливих емоцій: радість, полегшення, здивування, роздратування… і, здається, гнів.

— Привіт, — прошепотіла я, залишаючись біля дверей.

Я відчувала себе розгублено й винувато. Я знала, що Сібіл не пробачить мені моєї обізнаності в тому, що стосується її брата, але, дивлячись на подругу, яка виглядала настільки розбитою, це більше не мало значення. Зараз вона потребувала підтримки, і я була готова її дати.

— Привіт… Як ти тут…? — нарешті запитала вона, її голос звучав тихо і невпевнено.

— Скай, — м’яко перебила я її, але на півслові осіклась. — Ох, мила…

Дорогою сюди Скай розповів мені, що Сібіл посварилася зі своїм чоловіком. Скандал вибухнув просто посеред тронної зали, на очах у всієї ради. Згодом, у пориві гніву, вона зібрала свої речі з покоїв декана Стюарта й переїхала до брата. З того часу, як вона переступила поріг його кімнати, сльози не залишали її обличчя, а Скай жодної хвилини не міг відійти від неї.

Я знала, що маю сказати щось важливе, але всі слова тонули в емоціях, що переповнювали мене.

Я швидко підійшла й обійняла подругу. Її плечі напружилися, і на мить вона спробувала відсторонитися, але опір тривав лише кілька секунд. Її тіло наче здалося під вагою власного болю. Перший схлип розітнув тишу, неначе струна, що луснула від напруги. Я притиснула її до себе міцніше й почала ніжно гладити по спині.

Я нічого не казала, не просила заспокоїтися. Їй зараз це не було потрібно. Їй треба було виплакати весь той біль, що роз’їдав її зсередини. Кожен її судомний вдих був наче лезо, що ранило мене, але я знала — це необхідно.

— Усе добре, люба. Добре, — прошепотіла я, хоч і розуміла, що ці слова зараз звучать пусто.

Сибіл не відповідала, але її схлипи поступово стихали. На заспокоєння душевної бурі їй знадобилося цілих сорок хвилин. Коли, нарешті, вона відпустила мене й витерла кулачком останні сльози, її опухлі карі очі піднялися на мене.

— А де… Скай? — запитала вона слабким голосом.

Я знизала плечима й махнула рукою в бік дверей.

— Думаю, чекає в коридорі.

Сибіл нічого не відповіла, лише трохи відвернулася, опускаючи погляд на свої руки. Її пальці тремтіли, але вона намагалася приховати це.

— Ти як? — зважилася запитати я, хоч і розуміла, що це може бути не найкращий момент.

Її плечі здригнулися, наче я ненароком торкнулася якоїсь болючої рани.

— Я… я не знаю, Ен. Я рада… Я так рада, що Скай… він… — її голос затремтів, і вона підняла на мене очі, наповнені теплом, сумом і, можливо, відчайдушною вдячністю. — Він же тобі розповів?

— Коротко… — відповіла я, але голос мене зрадив. Я відвела погляд, не наважуючись зустріти її очі. Сибіл цього не помітила — її думки були десь далеко.

— Увесь цей час… Ти розумієш, увесь цей час, Ен! Емануель знав. Він знав! Знав, що мій брат… Він ЗНАВ! — Її голос зірвався на високі ноти, повні болю й образи. Її груди почали часто здійматися, ніби кожне слово давалося їй із величезними зусиллями.

Я притиснула її руку й м’яко відповіла: