Розділ 7. Сила зв'язку

Відчинивши двері, я застигла, збурена несподіваним видовищем. Але інстинкти взяли гору. Піднявши руку, я викрикнула заклинання, що позбавляє свідомості:

— Flipendo!

— Енжело, ні! — пролунав напружений голос Стража позаду мене.

Величезний білий вовк звалився на підлогу, його тіло безвільно опустилося. Та за мить до того, у його великих блакитних очах я встигла побачити… радість? Схиливши морду донизу в примирливій позі, він, здається, хотів щось сказати. Але мої інстинкти спрацювали швидше, і я не залишила йому шансу.

— Роджерс, забери її звідси! Негайно! — з гнівом вигукнув Семюел, який з’явився з нізвідки.

Він кинувся до білого вовка, перевіряючи його пульс. Дві сильні руки обхопили мене за плечі й міцно притиснули. Я вся тремтіла, моя свідомість боролася з хвилею почуттів, що накотилася. Я ніколи не очікувала побачити Скайя знову — і вже точно не зараз, у цьому місці. Але щось усередині мене шалено завирувало, ніби я дійсно була щаслива його побачити.

“Та ні… це ж неможливо?”

— Він живий, — холодно повідомив Семюел комусь поруч. — Роджерс, відвези її звідси. Замкни в кімнаті й не випускай, поки я не приїду.

— Слухаюся, сер, — відгукнувся Роджерс, і його руки впевнено повели мене до автівки.

— Ем… той у кімнаті сказав, що в місті ще шестеро їхніх, — прошепотіла я, ніби прокинувшись від трансу, намагаючись вирватися з його міцних обіймів.

— Ми самі з цим розберемося! Геть! — проричав Семюел, залишаючи мене без можливості опору.

Його голос пролунав різко, остаточно, і я зрозуміла, що сперечатися з ним зараз марно.

Я смутно пам’ятала дорогу назад. Моя свідомість ніби потонула в тумані. Ділан щось прошепотів, і раптово я просто відключилася.

Прокинулася я у своєму ліжку в Академії. Фізично я почувалася чудово — мабуть, це заслуга Ділана. Але всередині… В душі панувало дивне тремтіння і незрозуміла тяга до чогось. Слабка пульсація мітки відгукувалася в скронях, притягаючи мене кудись. Але куди — і з якою метою — я не розуміла.

Розплющивши очі, я зрозуміла, що на ліжку я не одна.

— Виспалася? — озвався хлопець, який лежав поруч.

Протерши очі, я піднялася до сидячого положення.

— Котра година? — запитала я, оглядаючи кімнату. За вікном уже панувала темрява.

— Друга година ночі, — відповів Ділан, відкладаючи книгу вбік і підводячись. — Як ти, янголятко?

Його рука ніжно торкнулася моєї щоки.

— Чорт, я так злякався за тебе в барі… Ти — розумничка. Велика розумниця. Я пишаюся тобою, Ен.

Незрозуміло звідки з’явилася грудка в горлі, і на очі навернулися непрохані сльози. Мене переповнювали незрозумілі емоції.

— Гей… чшшш… тихіше, малятко, — прошепотів він, міцно обійнявши мене, заспокоюючи.

Різкий і гучний стукіт у двері пронизав тишу маленької кімнати. Двері відчинилися майже відразу, навіть без запрошення, і на порозі з’явився глава Стражів — оскаженілий і втомлений.

— Ідіть за мною. Обоє, — рявкнув він голосом, що не терпів заперечень.

— Слухаюся, сер, — одразу відгукнувся Ділан, миттєво підвівшись і допомігши мені злізти з ліжка.

Я з подивом спостерігала за своїм другом, котрий беззаперечно підкорявся наказам. У його душі завжди палахкотів дух бунтарства, але в такі моменти його відповідальність і самоконтроль не переставали мене захоплювати.

— Але куди й навіщо?.. — пробурмотіла я, ледве чутно, слідуючи за Діланом.

Семюел різко обернувся через плече, і його погляд був настільки лютий, що мені стало моторошно. Я вже звикла до його суворого виразу обличчя — адже він лідер, глава, і йому доводилося бути жорстким і стриманим. Але цього разу щось було не так. У його очах я побачила ледь приховану лють, і здавалося, що він ледве стримується, аби не вилаяти мене вголос. Я тут же замовкла та опустила очі.

Семюел крокував великими, упевненими кроками, а мені доводилося майже бігти, щоб не відставати від нього. Ми пройшли кількома вузькими коридорами та спустилися до підземелля. Похмурі катакомби обійшли нас глухою тишею, але недовго.

 Нарешті ми дійшли до важких дерев’яних дверей, старих, витриманих часом, немов свідків безлічі таємних розмов і рішень. Семюел без вагань штовхнув їх, і ми ввійшли.

Перед нами відкрився просторий кабінет. Серед кімнати стояв великий овальний стіл, завалений картами, записами, блокнотами — свідченнями його безперервної боротьби за порядок і спокій у цьому світі. Далі, в кутку, виднівся дубовий письмовий стіл, за яким він, ймовірно, проводив довгі ночі, розробляючи стратегії та аналізуючи звіти. Кімнату огортала тиша, що здавалася майже відчутною — мовчання, насичене історіями, рішеннями, які змінювали долі.

Семюел пройшов до свого робочого столу та обернувся до нас, спершися руками на край столу. У його позі відчувалася незвична жорсткість, ніби він ледь стримував себе від того, щоб не розірвати нас своїми словами на шматки. Не сказавши жодного слова, він жестом голови наказав нам сісти.

Я обережно сіла навпроти нього, відчуваючи, як моє тіло напружилося до межі. Всередині мене боролися тривога та розгубленість, і єдине питання, що тривожило мене, пульсувало в моїй свідомості, наче серце: Скай.

Нарешті, він заговорив, і його голос пролунав у глибині кімнати, мов грім:

— І що ж мені з вами робити…

Це було риторичне питання, але воно завмерло в повітрі, як важкий тягар. Від одного лише тембру його голосу я здригнулася, мов обпікшись.

— Роджерс, твою матір! Як тобі взагалі могло спасти на думку взяти її з собою?! — з вибухом обернувся він до Ділана.

Ділан збирався щось сказати, набравши повітря в груди, але Семюел різким жестом зупинив його.

— Ні! Не смій відповідати! Я не хочу слухати твоїх виправдань! — він зціпив зуби, силкуючись утримати злість, яка здавалася майже некерованою. — Роджерс… якби ти не був одним із найкращих бійців, я б вже давно заслав тебе у творцями забуту діру на краю світу, де ти міг би спокійно віддаватися своїм безрозсудним авантюрам!