Розділ 6. Бар

— Ні! — рявкнув Ділан.

Я вже встигла зайняти місце в автомобілі та пристебнула ремінь безпеки.

— Енжело, це не жарти! Я сказав, ти нікуди не їдеш! — гарчав він, заводячи мотор. — Я висаджу тебе в Академії!

— Ділане, ні! — вперто заперечила я.

Хлопець різко натиснув на гальма. Його очі метали блискавки, а обличчя відображало напруження — вени на шиї роздулися, ніздрі розширилися, а губи стиснулися в тонку лінію. Таким розлюченим я його ще не бачила, і це змусило мене інстинктивно здригнутися.

— Енжело! Я все сказав!

— Ділан, послухай мене дуже уважно, — я зустріла його погляд, намагаючись говорити максимально спокійно, хоча в його очах було видно глибоке роздратування. — Я знаю, що у Квік зараз немає зайвих Стражів. Те, що відбувається, не виглядає випадковістю. Ти сам сказав, що загону потрібна допомога, і я можу допомогти. Це краще, ніж зовсім нічого.

Я говорила владним тоном, намагаючись донести до нього свої думки. Еван майже з усіма Стражами, що перебувають на території Академії, вчора поїхали на якесь завдання. Залишивши в Аюнтаменто лише тих, хто охороняє місто та Академію. Зараз Ділан був єдиний, хто міг втрутитися, і я розуміла, що він потребує допомоги — і це могла бути я.

— Янголятко, ти не розумієш. Це не якась дитяча гра. Це моя робота. Я — Страж. І зараз є люди, які залежать від мене, від моєї допомоги. А я стою тут і витрачаю дорогоцінний час на суперечки, замість того щоб рятувати їх, — промовив Ділан з деякою стриманістю в голосі, але його погляд все ще палахкотів злістю. Він нервово стиснув кермо, а його пальці побіліли від напруги.

— Але, Ділан, я можу… — спробувала я вставити слово, але він знову перебив мене.

— Ох… Енжело, чорт забирай! Ти адепт! Ти ще адепт, не Страж! — його голос зірвався на крик, а руки різко вдарили по керму. В автомобілі настала напружена тиша. Лише чути було його важке дихання, що відлунням вібрує в обмеженому просторі. — Чому ми взагалі ведемо цей безглуздий діалог?! Ти ж знаєш, що це не твоє місце!

Я дивилася на нього, відчуваючи, як у грудях наростає гнів і розчарування. Як він міг так легко відмахнутися від мене? Від нас?

— Ділан, я вже склала всі іспити з бойового мистецтва! Семюел ось-ось затвердить мене для участі в завданнях, і ти це прекрасно знаєш! — мій голос тремтів від змішаних емоцій — гніву, болю, відчуття власної сили, яку він не визнавав. — А що стосується моєї магії, то ти краще за всіх маєш знати, на що я здатна! Я вже довела це сотні разів! — крик вирвався з моїх грудей, і я відчула, як сльози підступили до очей.

Ділан відвів погляд, стискаючи губи в тонку лінію, знову втупився в кермо, але цього разу його руки тремтіли. Я знала, що його гнів — це не лише через мене. Він зривався тому, що був загнаним у кут. І те, що я зараз поруч, тільки погіршувало ситуацію. Я бачила це в його очах.

— Ти не розумієш, що там відбувається, Енжело. Це небезпечно. Це не просто тренування чи іспити. Це реальна загроза. І якщо щось станеться з тобою…

— Якщо щось станеться зі мною, то це буде моя відповідальність! — перебила я, моя рішучість зміцнювалася з кожним словом. — Ти не можеш завжди захищати мене, Ділан. Я маю право вибору. І зараз я вибираю бути поруч із тобою, коли ти цього найбільше потребуєш!

Його плечі злегка опустилися, він видав довгий, стомлений видих, втупивши очі в далечінь. Ми обидва розуміли, що вибору майже не залишилося.

Хлопець втомлено потер обличчя своїми великими долонями.

— Гаразд. У мене будуть великі проблеми, — пробурчав Ділан, натискаючи на педаль газу так, що автомобіль різко рвонув з місця, зриваючи нас у напрямку до виїзду з міста.

Всередині мене все тремтіло від радості й хвилювання, але я старанно тримала обличчя, намагаючись залишатися максимально холоднокровною.

— Еван мене прикінчить. Точно прикінчить, — бурмотів Ділан собі під ніс, стискаючи кермо. Його обличчя було зосередженим, але я помітила легкий проблиск жарту в його очах.

Я не змогла стриматися й вибухнула сміхом. Моя раптова реакція, здається, зняла напругу, яка нависала між нами. Ділан різко смикнув підборіддям, спершу здивувався, а потім і сам не витримав — його регіт розлився в салоні машини. Ми обидва наче скинули тягар з душі, відчуваючи полегшення від тієї хвилинної паузи в хаосі, який нас оточував.

— Усе буде добре, — весело сказала я, поглядаючи на нього. — Я захищу тебе від його праведного гніву.

Ділан, іронічно скрививши губи, зітхнув:

— А ще, Семюел пошле мене охороняти якісь Сади Афродіти, — його голос був сповнений гіркої сатири.

— Сади Афродіти? А де це? — я здивовано зиркнула на нього.

— Саме і воно! Десь дуже-дуже далеко, — втомлено буркнув він, намагаючись зберегти серйозність, але вже через секунду ми знову вибухнули реготом, наче намагаючись відкинути всі тривоги.

Перші дві години ми їхали в повній тиші. Напруга в повітрі була майже відчутною. Ділан був похмурий, його руки стискали кермо трохи сильніше, ніж потрібно. Я знала, що він все ще сумнівається в правильності свого рішення, і трохи злиться на мене за те, що я втрутилася і вплинула на його вибір. Але я не вагалася жодної секунди — він, безперечно, вже повідомив Семюелю про те, що я з ним. І хоча це могло створити проблеми, мене це не хвилювало. Я відчувала щось інше — захопливе передчуття того, що нас чекає попереду.

“З моєю головою точно щось не так,” — подумала я, але не могла зупинити себе.

Ми їхали вздовж мальовничого узбережжя, і я була заворожена фантастичними краєвидами. Хвилі накочувалися на берег, розбиваючись об камені, а сонячні промені грали на поверхні води, створюючи променисті зайчики. Це було неймовірне видовище — відчуття спокою й одночасно дикої енергії.

Раптом ми різко звернули з траси. Машина поїхала в іншому напрямку, і я помітила, що Ділан кілька разів кашлянув, ніби намагаючись привернути мою увагу. Піднявши на нього погляд, я невинно посміхнулася.