Розділ 5. Я пишаюся тобою

— До біса все!

Зі спалахом люті я рвучко сіпнула кистю розірвавши подушку, випускаючи з себе увесь цей накопичений гнів. Пір’я, наче снігопад, повільно осідало на підлогу, але мене це вже не хвилювало. Тепер я точно знала: треба вибратися звідси. Хоча б ненадовго. Задихаючись у власних думках і почуттях, я потребувала простору, де зможу знову відчути себе живою. Академія задушливо тиснула своїми холодними стінами, нагадуючи про все, чого я не могла змінити.

Перша думка — бар. Хай там що, але це єдине місце, де я можу сховатися від цієї реальності. І нехай зараз лише десята ранку — байдуже. Алкоголь не має часу. Швидким рухом схопивши ключі від машини, я вийшла на стоянку, відчуваючи, як м’який вітер хльоскає по обличчю, а холодний метал ключів в руці трохи заспокоює.

Дорога була порожньою, наче світ вирішив зупинитися на кілька годин, щоб дати мені можливість втекти. Нарешті, бар. Двері піддалися легко, навіть занадто легко, наче знали, що мені конче потрібно тут бути.

Зайшовши всередину, я відразу попрямувала до барної стійки. Повітря було важке, просочене застояним запахом алкоголю та сигарет. Напівтемрява приміщення здавалася м’якою ковдрою, готовою приховати мої думки та тривоги. Десь біля танцмайданчика вовтузилася молоденька барменка. Її постать розчинилася у слабкому світлі, що пробивалося крізь затемнені вікна.

— Гей! Хто ти така? Ми закриті! — її голос прорізав тишу, як скальпель, але мене це не зупинило.

Я навіть не сповільнила кроку. Моя мета була прямо переді мною — той самий напівпорожній бар, де я могла стати непомітною, хоча б на кілька годин.

— Ти що, не чуєш?! — дівчина наблизилася, розлючено дивлячись на мене, але я відчувала її настрій — вона не наважиться підійти ближче.

Зупинившись на мить, я кинула на неї холодний погляд через плече, не промовивши ні слова. Щось у моїх очах змусило її замовкнути.

— Краще не чіпай мене… — тихо, майже пошепки, але загрозливо промовила я, дозволяючи своїй злості прорватися крізь голос.

І все. Я продовжила свій шлях до барної стійки, наче невидимі хвилі відштовхували від мене всіх і все. Я сіла на високий барний стілець і обперлася ліктями на прохолодну дерев’яну поверхню. У цей момент весь світ здався таким далеким, а моє тіло, хоч і на межі розпачу, знову відчуло примарний спокій. Алкоголь не був вирішенням, але зараз він був моїм єдиним прихистком.

Трішки перекинувшись через бар, діставши пляшку, я зробила глибокий ковток, відчуваючи, як міцний алкоголь обпалює горло, залишаючи приємне тепло всередині. Рідина розтікалася по тілу, ніби намагаючись заповнити порожнечу, яка вже давно оселилася в мені. Це був мій спосіб притлумити біль. Нехай хоча б на деякий час.

Я навіть не помітила, як дівчина зникла за дверима службових приміщень, і, що до мене почали наближатися двоє амбалів. Їхні важкі кроки відлунювали, наче передчуття чергової сутички. Не підіймаючи погляду, я прикрила очі, відкинула голову назад і сіла на барний стілець, ледь відчуваючи власну вагу. Сила, що здавалася всепоглинальною, почала вичерпуватися. Але мені вже було байдуже.

— Яку пташку занесло в мої скромні володіння? — пролунало грубим, хрипким голосом, від якого можна було б здригнутися, якби я мала хоча б краплину страху.

Розплющивши очі, я побачила перед собою розпатланого чоловіка, що йшов до мене. Його вигляд говорив сам за себе — пом’ята, розстібнута сорочка, ледь помітні тіні під очима. Можливо, його розбудили, а можливо, він і не спав цілу ніч, розважаючись у якийсь особливий спосіб.

— Усе гаразд, хлопці, — звернувся вампір до своїх амбалів, які вже були готові втрутитися. — Це моя поважна гостя.

Амбали зупинилися, але залишилися поруч, насторожено стежачи за мною. Я знову повернула голову до стійки, відчуваючи, як повітря стає важчим. Напруга зависла в барі, мов густа, липка пелена.

— Не проти? — прохрипіла я, голос трохи підвів мене, але я не збиралася давати йому знати, що це хоч якось мене хвилює.

— Проти чого? — його голос змусив мене на мить поглянути на нього з-під напівзакритих вій.

Він присів поруч, не відводячи від мене пильного погляду, намагаючись оцінити причину, що змусила мене так несподівано з’явитися в його барі серед білого дня.

Я підняла догори руку з пляшкою алкоголю, мовчки відповідаючи на його запитання.

— Це честь для мене, — карикатурно вклонився господар бару.

Я закотила очі й зробила ще один великий ковток пекучої рідини. Для алкоголю такої міцності цей ром пився досить легко: його приємний аромат не мав важких спиртових нот, а колір нагадував насичений відтінок коньяку. У смаку явно відчувалися димно-торф’яні акценти з нотами дуба, карамелі та шоколаду.

Джакор дістав дві склянки й поставив їх переді мною. Я мовчки наповнила їх до країв. Вампір відчув мій настрій і не став ставити зайвих питань. Безмовно занурившись у свої думки, я ковтала спиртне, намагаючись заглушити все, що роздирало мене зсередини.

Я відчувала його важкий погляд, але не сміла грубити. Джакор і так зробив для мене більше, ніж міг би — впустив до свого дому так рано і дозволив мовчки втопити свої тривоги в його барі.

Думки самобичування поступово поглинали мене. Я прийшла в цей бар, щоб уникнути повної самотності, але навіть тут мої демони не відступали.

На другій пляшці мене почало сильно хитати. Запаморочення поступово наростало, і важка грудка смутку, що стояла поперек горла, кудись чарівним чином зникла. Мені стало так легко і безтурботно, що захотілося просто поговорити з кимось, навіть із кимось випадковим.

Допиваючи другу пляшку, я вже була вщент п’яна. Я ледве ворочала язиком, розповідаючи Джакору, як мені пощастило зустріти своїх друзів і коханого чоловіка, і ще купу різних подробиць про свої плани на майбутнє. Ця інформація була абсолютно зайвою для вух вампіра, але я себе вже не контролювала. Ледве утримувала сидяче положення на барному стільці, намагаючись не впасти, а язик ставав усе важчим з кожним ковтком.