Глава 28. Даріан

Я стою на самому краї прірви, спиною до них, і кожен мій нерв натягнутий, як тятива бойового лука, готова луснути від найменшого дотику. Хаос реве внизу, випльовуючи в небо фіолетові язики холодного полум’я, але я чую кожне слово, кожен судомний подих, що зривається з губ Еліари. Її голос — це не просто звук, що губиться у вітрі; це вібрація, яка прошиває повітря наскрізь, проникаючи під мої обладунки, під саму шкіру. І раптом стається те, до чого я не був готовий: слова її закляття, які мали б текти до Каспіана, замість того, щоб згаснути в порожнечі, починають бити мене в спину, наче розпечені золоті стріли.

Це не просто магія. Це поклик. Моя кров, яку я роками вчив мовчати, яку я тиснув залізною волею та ховав під шрамами, раптом відгукується диким, первісним гулом. Кожне її слово стародавньою мовою відлунює в моїх жилах, піднімаючи хвилю тепла, що засліплює, наче раптове сонце серед полярної ночі. Я стискаю руків’я меча так, що шкіра рукавиць стогне, а кістки хрустять, намагаючись не обернутися, не видати того солодкого болю, що розпирає груди. Я відчуваю її відчай, кожне її зусилля пробитися до принца... і я відчуваю ту мертву, глуху порожнечу, яку вона зустрічає, торкаючись холодних рук Каспіана.

Коли принц відштовхує її руки і починає своє боягузливе, жалюгідне белькотіння про повернення до безпечних стін палацу, я відчуваю, як у мені закипає холодна, крижана лють. Але Еліара не рухається з місця. Вона дивиться на мою спину так, ніби її погляд здатний пропалити сталь, ніби вона бачить крізь обладунки, крізь плащ, крізь саму мою душу, що причаїлася в тіні.

— Я бачила тату на твоїй руці, Даріане, — її голос звучить кришталево чисто, перекриваючи шалений гуркіт вітру. — Там, у коридорі, коли ти знімав обладунки. Чорний Сокіл. Ти... ти член династії?

Світ навколо мене завмирає. Навіть Хаос на мить здається німим. Я повільно повертаюся, відчуваючи на собі заціпенілий, сповнений нерозуміння погляд Каспіана. Принц робить крок вперед, його обличчя, зблідле від страху, тепер викривлюється від підозри, яка зі швидкістю пожежі переростає в отруйний гнів.

— Чорний Сокіл? — перепитує Каспіан, і його голос стає тонким, високим і небезпечним, наче лезо, що ковзає по склу. — Гілка Валоріс-Морт? Даріане, я знав, що ти з якихось збіднілих благородних, але щоб це... ти якийсь далекий родич, так? Якесь незаконнонароджене відгалуження, про яке королі забули змилостивитись і викреслити з пам'яті?

Я дивлюся прямо в очі принца, не схиляючи голови, не відводячи погляду. У цю мить я більше не його капітан.

— Мій дід був молодшим сином короля Вільяма, Ваша Високосте. Мій рід не «забули», його випалили каленим залізом, щоб очистити шлях вашій прямій лінії. Я — останній, хто несе це прокляте ім’я в тіні вашої золотої корони.

Каспіан хоче щось сказати, відкриває рота, щоб вигукнути чергову образу, але Еліара робить крок до мене. Між нами лише кілька футів кам'янистого ґрунту, але здається, що між нами пульсує натягнутий струм. В її очах немає страху, немає осуду — лише дике, відчайдушне осяяння, світло істини, що нарешті знайшла вихід.

— Каспіане, обряд не спрацював, бо між нами немає справжнього зв'язку! — вона майже кричить, намагаючись перебити штормовий вітер, що б'є нас у груди. — Але слова матері... вони були чіткими. Член династії. Кров до крові. Можливо, це має бути не ти. Можливо, це має бути Даріан. Я хочу спробувати з ним.

— Ти з'їхала з глузду! Ти втратила залишки розуму від страху! — Каспіан лютує, його обличчя вмить стає червоним, він хапається за руків’я меча, і на мить мені здається, що він простромить мене прямо тут, на очах у безодні. — Це державна зрада! Ти пропонуєш Берегині взяти за руки слугу, солдата, щоб вершити долю світу? Мій батько стратить вас обох на місці! Азар розірве вас на шматки, перш ніж ви встигнете промовити перше слово молитви!

— Якщо ми нічого не зробимо прямо зараз, Каспіане, — Еліара підходить до нього впритул, і я бачу в її погляді таку крижану силу, що навіть принц мимоволі відступає, — то страчувати буде нікому. Палац паде до світанку. Твій трон перетвориться на попіл, а піддані — на тіні без душ. Дозволь нам спробувати. Якщо не вийде — ми повернемося, і я прийму будь-яку кару, яку ти забажаєш. Але ти ж сам бачив: зі мною і тобою між нами була порожнеча. Холод. Смерть.

Каспіан важко, судомно дихає, його обличчя викривлене від приниження та пекучої ненависті. Він дивиться на мене з такою глибокою огидою, що я розумію: якщо зараз у нас з Еліарою щось вийде, цей чоловік стане нашим персональним катом. Він ніколи не пробачить мені того, що в жилах вигнанця тече більше сили, ніж у його власних, визнаних законом.

— Добре, — нарешті цідить він крізь стиснуті зуби, відходячи до самої скелі, наче боячись забруднитися нашою присутністю. — Спробуйте. Але знай, Даріане... якщо ти доторкнешся до неї і нічого не станеться, я особисто відрубаю тобі руку з цією клятою міткою.

Я нічого не відповідаю. Погрози людини, яка щойно тремтіла від звуку власного серця, не мають значення. Я повільно знімаю шкіряну рукавицю, оголюючи долоню з мозолями від меча, і роблю крок до Еліари. Моє серце калатає об ребра так гучно, що я боюся, вона це відчує через вітер. Якщо обряд спрацює... якщо між нами спалахне та прадавня магія, про яку йшлося... це буде смертним вироком для нас обох. Бо це означатиме, що Берегиня обрала не законний трон, а тінь, яку він породив.

— Елі, — шепочу я, коли вона робить останній крок, і повітря між нашими тілами стає гарячим, як у горні. — Ти справді розумієш, що ми зараз робимо? Шляху назад не буде. Світ побачить те, що ми намагалися приховати.

— Його ніколи й не було, Даріане. Ми лише вдавали, що він існує, — відповідає вона, і я бачу, як у її розширених зіницях починає закипати золоте світло. Воно не просто світиться — воно тягнеться до мене, і я відчуваю це кожною клітиною свого тіла, кожною краплею своєї затамованої крові.

Я заплющую очі, вдихаючи аромат її волосся, змішаний з озоном прірви, і вперше в житті — за довгі роки мовчання — дозволяю своїй крові заговорити на повний голос. Я простягаю їй руку.