Розділ 27. Еліара

Страх дихає мені в потилицю холодом і гострим запахом гару, що долинає з околиць міста. Я не беру з собою нічого, крім маленького срібного кинджала, що належав моїй матері, та крихкої віри, яка з кожною хвилиною тане, наче брудний лід у гарячці.

Ми зустрічаємося біля потайного ходу в глибині бібліотеки, де повітря пахне сухим папером і пилом віків. Даріан уже там — мовчазна, майже невидима тінь у довгому чорному плащі. Його очі застигли, наче два шматки холодного обсидіану, в яких не відбивається нічого, крім рішучості. Каспіан поруч із ним виглядає чужим: він нервово стискає ефес свого парадного меча, а його обладунки занадто дорогоцінні та масивні для такої таємної вилазки. При кожному русі вони тихо, але зрадницько побрязкують, видаючи кожен його крок у мертвій тиші нічних коридорів.

Ми добираємося до місця — стародавнього вівтаря на посіченій вітром скелі, що височіє прямо над розломом Хаосу. Звідси відкривається жахливий краєвид: видно, як безодня пульсує живим, гнилим світлом, пожираючи камінь за каменем підніжжя нашого світу. Густе фіолетове марево піднімається вгору, скручуючись у химерні спіралі, наче дим від гігантського, демонічного вогнища, що готується спалити все суще.

— Починаймо, — голос Даріана звучить коротко, як удар загартованого металу об камінь.

Він відходить на кілька кроків, стаючи спиною до нас біля самого краю стежки, щоб охороняти єдиний прохід. Навіть крізь темряву я бачу, наскільки напружені його широкі плечі — він наче живий щит між нами та темрявою.

Я стаю навпроти Каспіана. Крижаний вітер шматує мій одяг і розпущене волосся, кидаючи в обличчя колючий попіл.

— Каспіане, візьми мене за руки, — шепочу я, простягаючи долоні. Його руки вологі й дуже холодні. Я відчуваю, як він здригається всім тілом, коли десь внизу, у самій глибині розлому, лунає чергове нелюдське виття Хаосу, від якого вібрують кістки.

— Еліаро, ти точно впевнена, що це спрацює? — його голос зривається на тремтіння, у ньому немає ні краплі тієї впевненості, яку має випромінювати майбутній король. — Без Ключа... без нагляду Азара... це просто самогубне божевілля.

— Просто довірся мені. Зараз ми — єдине, що стоїть між цим світом і кінцем, — прошу я, заплющуючи очі та намагаючись знайти рівновагу всередині себе.

Я починаю обряд. Я закликаю саму суть своєї крові, відчуваючи, як глибоко в надрах мого тіла прокидається забуте, тепле золото магії Берегинь. Я починаю виспівувати слова стародавньою мовою, яку почула в склепі — вони стають матеріальними, зриваються з моїх губ, наче яскраві іскри в темряві. Я відчайдушно намагаюся вибудувати енергетичний міст між собою і Каспіаном. Згідно з обрядом, наша спільна воля, поєднана з королівською кров’ю, має стати непохитним щитом, який перекриє ненаситне горло Безодні.

«Ми — одне. Ми — стіна. Ми — живе серце цієї землі», — повторюю я подумки, наче молитву, намагаючись знайти в собі бодай іскру того глибокого зв'язку, про який казала мати. Я шукаю в пам'яті спільну любов, спільну надію... я намагаюся витягнути на поверхню спогади про наші спільні вечори в саду, про плани на майбутнє королівство, про дитячі обіцянки.

Але замість потужного потоку сили, який мав би збити нас із ніг, я відчуваю лише... німу, глуху стіну.

Магія виходить із моїх пальців тонким струмком і безсило гасне, щойно торкається шкіри Каспіана. Між нами немає жодного відлуння, жодного резонансу. Це наче намагатися розпалити велике вогнище гнилими, мокрими дровами в саму зливу. Я бачу внутрішнім зором, як навколо нас мали б закрутитися сяючі золоті спіралі, як наше дихання мало б стати одним ритмом, але в реальності навколо панує лише мертва, липка тиша, яку раз у раз розриває глузливий регіт Хаосу.

Між нами — пустка. Жодної іскри тепла. Жодної справжньої довіри. Каспіан дивиться на мене крізь пелену свого страху, і я бачу: він сприймає мене не як союзницю, а як джерело небезпеки, як частину тієї магії, що його лякає. Його паніка вибудовує між нами такий товстий бар'єр, що моя сила просто розбивається об нього, розсипаючись марним пилом.

Нічого не відбувається. Ворота залишаються розчиненими так само широко. Хаос навіть не здригнувся, не відступив ні на дюйм.

— Я... я не можу, — раптом хрипко видихає Каспіан, з силою висмикуючи свої руки з моїх. Його обличчя, освітлене фіолетовим загравою, викривлене диким жахом. — Тут занадто багато темряви! Ти бачиш? Обряд не діє! Можливо, твоя мати не розповіла всього, або ти... ти щось робиш неправильно! 

Я стою, абсолютно спустошена, з тремтячими руками, що все ще тримають порожнечу. Темрява всередині мене тепер здається безмежнішою, ніж та, що вирує під скелею.

— Нам треба негайно повертатися, — Каспіан уже майже біжить назад до стежки, де стоїть нерухомий Даріан. — Це була величезна помилка. Ми лише привернули до себе увагу Хаосу. Спробуємо іншим разом, у безпеці палацу, з магічними книгами, під захистом Азара... Тут ми просто безглуздо здохнемо!

Даріан повільно повертається до нас. Силует його фігури на тлі безодні виглядає величним і водночас нестерпно самотнім. Його погляд падає на мої опущені, безсилі руки, на мій розбитий, принижений вигляд. Я бачу в його очах щось таке — суміш болю та розуміння — від чого мені хочеться закричати на весь цей проклятий світ. Він усе зрозумів. Він бачив, як магія померла в зародку.

— Повертаємося, — відрізає Даріан. Його голос позбавлений будь-яких емоцій, став знову офіційним і холодним, але він підходить до мене впритул і на одну коротку мить кладе руку на моє плече. Цей легкий, ледь відчутний дотик обпікає мене крізь тканину сильніше за все розплавлене золото світу. Він дає більше сили, ніж весь обряд із принцом.