Глава 26. Даріан

Кожен мій крок по мармуру королівських покоїв відгукується в голові ударом молота. Я відчуваю себе мерцем, який сам несе власну труну. Поцілунок у дворику, той короткий проблиск справжнього життя, тепер видається мені жорстоким жартом долі. Як я міг дозволити собі на мить — лише на одну кляту мить! — уявити, що мітка на моїй руці дає мені щось, крім права померти за цей трон?

Я ненавиджу себе за ту слабкість. Ненавиджу за те, що розкрив перед нею душу. Наші долі запечатані не нами, а кров’ю та прадавніми законами, які не знають жалю. Вона — Берегиня, він — законний спадкоємець. А я? Я лише інструмент. Тінь, яка має оберігати їхнє світло, поки сама не розчиниться в темряві.

Ми знаходимо Каспіана. Принц стоїть біля вікна, за яким небо вже остаточно перетворилося на фіолетову безодню. Він виглядає розгубленим, його пальці нервово перебирають золоте шиття на рукавах. Коли Еліара починає говорити, я відступаю в тінь колони, звично схрестивши руки на грудях. Я дивлюся не на неї, а на носки своїх чобіт, бо бачити її натхненне обличчя, коли вона звертається до нього, — це понад мої сили.

Еліара розповідає все: про склеп, про голос матері, про обряд, який вимагає єдності двох династій. Вона говорить палко, і я бачу, як Каспіан потроху заспокоюється, хоча в його очах усе ще плещеться липкий, холодний страх. Він боїться Хаосу, він боїться відповідальності, і найбільше він боїться, що його ідеальний світ зруйновано.

— Я згоден, — нарешті видихає Каспіан, випроставши спину. — Якщо це єдиний шлях... я готовий виконати свій обов’язок.

Я роблю крок вперед, і мій голос звучить сухо, наче тріск ламаних гілок.

— Тоді слухайте уважно, Ваша Високосте. Ми зробимо це негайно. Я організую таємну вилазку через нижні рівні. Жодної почесної варти, жодних смолоскипів. І головне — ні слова Азару. Магістр не повинен знати про ваші плани.

Каспіан різко обертається до мене, і на його обличчі з’являється зневажлива посмішка.

— Даріане, твоя параноя стає нестерпною. Азар — права рука мого дядька, голова Ордену. Ти пропонуєш мені звинуватити в зраді людину такого масштабу без жодного доказу, крім твоїх солдатських підозр? Це безглуздо.

Я відчуваю, як всередині закипає лють, але я лише міцніше стискаю зуби.

— Докази будуть тоді, коли ви опинитеся з ножем у спині, Ваша Високосте.

— Його ніхто не звинувачує, Каспіане, — м’яко втручається Еліара, кладучи руку принцу на плече. Я відводжу погляд. — Просто мама сказала, що про обряд не має знати абсолютно ніхто. Магія Хаосу має вуха всюди, і будь-яка зайва думка може порушити рівновагу. Це таємниця крові, а не політики.

Каспіан хмикає, переводячи погляд з неї на мене. У його очах зблискує раптова ревність — дріб'язкова і недоречна, як і все, що він робить.

— Якщо це така велика таємниця, то чому ж ти посвятила в неї Даріана? Чому капітан варти знає те, чого не знаю я, твій наречений?

Повітря в кімнаті стає густим. Еліара витримує його погляд, її підборіддя злітає вгору.

— Ревнувати зараз, коли світ валиться, — недоречно, Каспіане. Даріан — той, хто привів мене до відповідей.

— Це не має значення, — вставляю я холодним, офіційним тоном, наче виголошую статут. — Я лише слуга, Ваша Високосте. Раб корони, чиє завдання — доставити вас до мети. Мої знання — це лише частина вашого захисту. Це не рахується. Слуги не мають таємниць, вони мають лише доручення.

Я бачу, як Еліара здригається від моїх слів, наче я вдарив її нагайкою. В її очах спалахує біль, але я не дозволяю собі пом’якшити тон. Так буде краще. Для неї, для світу, для мого роздертого серця. Я маю бути для неї просто «інструментом», поки ці двері не зачиняться.

— Готуйтеся, — кидаю я, розвертаючись до виходу. — Через годину я чекатиму біля потайного ходу в бібліотеці. І боронь вас боги проговоритися магістру.

Я виходжу, не озираючись. Мені потрібно дати накази варті, знайти зброю, перевірити коней і придушити в собі бажання розвернутися й забрати її звідси на край світу, де немає жодних Воріт і жодних королів.