Глава 25. Еліара

Ми просуваємося крізь підземелля з такою швидкістю, що я ледь встигаю за широким, майже хижим кроком Даріана. Повітря тут стає дедалі холоднішим, воно просякнуте вологою старого каменю та запахом столітнього пилу, який не тривожили десятиліттями. Я не впізнаю цих коридорів. Вони стають дедалі вужчими, стіни — грубішими, посіченими тріщинами, а кристали на склепіннях світяться тривожним, пульсуючим світлом, наче серце, що завмерло перед ударом. Даріан рухається в цій темряві так впевнено, наче кожен вигин цих стін був викарбуваний у його пам'яті ще до народження. Він не просто знає дорогу — він веде мене такими таємними лазами, яких я не бачила на жодній, навіть найдетальнішій карті палацу, що їх мені показував Каспіан.

— Звідки ти знаєш про ці проходи? — важко дихаючи, питаю я, притримуючи поділ сукні, що чіпляється за гостре каміння. — Навіть Каспіан казав, що план нижніх рівнів був безповоротно втрачений після Великої пожежі. Тут ніхто не ходив віками.

Даріан не обертається. Його спина — напружена стіна зі сталі, шкіри та м'язів, що перекочуються під курткою.

— Є речі, які передаються не на папері, Елі, — голос його звучить глухо, відбиваючись від низької стелі. — У кожної стіни є пам’ять, якщо знати, як її слухати. Іноді забуті дороги — найнадійніші.

Раптом він різко зупиняється, наче наштовхнувся на невидиму перепону, і різко виставляє руку назад, змушуючи мене завмерти на місці. Повітря попереду починає вібрувати, наповнюючись нудотним, солодкуватим запахом озону та паленої вовни — магія Азара. Магістр, наче павук, розставив свої сіті навіть тут, у святині моїх предків. З густих тіней коридору повільно випливають сріблясті, майже прозорі нитки, що перегороджують нам шлях. Вони тремтять, наче струни, — «Жива пряжа», смертоносне закляття, яке розрізає плоть і метал так само легко, як розпечений ніж розрізає масло.

— Назад! — гаркає Даріан, відштовхуючи мене за виступ стіни.

Його рухи стають гарячковими. Він відкидає свій важкий плащ, який лише заважає, і з неймовірною люттю починає розстібати ремені верхнього обладунку. Його пальці діють блискавично. Нагрудник занадто громіздкий, він сковує маневри у цьому вузькому просторі, де потрібно пройти крізь мереживо ниток, не торкнувшись жодної. Важка сталь зі звуком «дзинь» падає на кам’яну долівку, здіймаючи хмару пилу.

Я завмираю, затамувавши подих, спостерігаючи за кожним його рухом. Даріан залишається в одній лише легкій полотняній сорочці, яка прилипла до його тіла. Він гарячково закатав рукави вище ліктів, готуючись до останнього ривка. І саме тоді, у тьмяному, мертвотно-синьому світлі кристалів, я бачу це.

На його правій руці, серед численних шрамів від старих ран і опіків, виразно темніє велика, химерна мітка, випалена на шкірі багато років тому. Це не татуювання і не випадковий рубець від ворожої шаблі. Це чіткий, гордий герб Чорного Сокола — емблема побічної гілки королівського роду Валоріс. Роду, який, за офіційними літописами, був повністю винищений під час кривавих міжусобних воєн ще до мого народження.

Світ навколо мене здригається, здається, сильніше, ніж від поштовхів Хаосу. Мозок миттєво фіксує цю деталь, але я не даю собі за неї зачепитися. У голові проноситься тисяча запитань, проте страх за майбутнє і гуркіт нагорі витісняють їх. Я бачу цей знак, я усвідомлюю його значення, але зараз у моїх венах тече лише одне — жага врятувати світ. Я не питаю нічого. Я просто закарбовую це зображення в пам'яті, щоб повернутися до нього пізніше. Якщо це «пізніше» взагалі настане.

— За мною, — кидає він, ледь дихаючи.

Він дивовижною гнучкістю прослизає крізь смертоносну пастку, і я, зібравши спідницю і оберемок, слідуючи кожному його жесту, повторюю його рухи, відчуваючи холод ниток Азара буквально за міліметр від своєї шкіри. Щойно ми минаємо перешкоду, ми зриваємося на біг. Коридори стають ширшими, кам'яна кладка — знайомішою. Ми піднімаємося вгору, ближче до серця палацу.

Раптом підлога під нашими ногами підстрибує. Страшний вибух десь нагорі змушує стіни стогнати. Зі стелі сиплеться крихта, а повітря заповнюється їдким чорним димом. Хаос прорвався всередину.

Ми вбігаємо у велику залу, що веде до тронного залу. Там, серед розбитих вітражів та переляканих слуг, що розбігаються врізнобіч, ми бачимо його.

Каспіан стоїть посеред зали, його обладунки сяють, але обличчя виглядає розгубленим. Майже наляканим.

— Каспіане! — кричу я, вибігаючи на світло.

Даріан миттєво стає поруч зі мною, його рука лежить на ефесі. Ми нарешті знайшли принцп, але час практично вичерпано — за спиною Каспіана, крізь головні двері, вже видно перші щупальця фіолетового туману, що заповзають у замок. Вони поки не смертельні. Чари Хаосу не знищують людей в одну мить. Вони лише отруюють серця злобою, ненавистю, заздрістю... Всім найгіршим, що є на світі. Зводять з розуму, змушують до жахливих вчинків. І якщо не очистити світ за найближчу добу, наслідки стануть жахливими. Людей вб'ють не демони, а вони самі. Тому я маю зробити все, аби Каспіан мені повірив і виконав свій обов'язок. Якщо лише Верховний маг не стане перешкоджати...