Глава 24. Еліара

Даріан веде мене дедалі глибше, і з кожним кроком моє серце калатає об ребра дедалі гучніше. Я не впізнаю цих коридорів. Вони стають вужчими, стіни — грубішими, а повітря втрачає ту затхлу важкість, яка панує у верхніх ярусах палацу. Факели на стінах поступово зникають, поступаючись місцем кристалам, що ростуть прямо з породи й ледь світяться примарним синім світлом.

— Даріане, куди ми йдемо? — мій шепіт здається занадто гучним у цій тиші. — Тут немає нічого, крім забутих катакомб. Навіть Азар казав, що нижні яруси запечатані через небезпеку обвалів.

Я зупиняюся, охоплена раптовим жахом. Що, як він веде мене в пастку? Що, як поцілунок був лише способом приспати мою пильність? Але він теж зупиняється і повертається до мене. У синьому світлі кристалів його обличчя виглядає суворим, майже неземним.

— Азар бреше про все, що не може контролювати, Елі, — тихо каже він. — Це Склеп Перших. Місце, де спочивали Берегині ще до того, як ваші предки збудували цей замок над їхніми могилами. Це місце не належить живим, воно належить пам’яті. Тут магія Азара безсила, але твоя... твоя кров тут вдома.

Мені стає холодно від цих слів. Склеп? Він веде мене до мертвих? Я роблю крок назад, але Даріан ніжно бере мене за лікті. Його дотик заземлює мене, не даючи паніці взяти гору.

— Ти хотіла поговорити з мамою, — нагадує він. — Це єдине місце, де межа між світами тонка, як перший лід.

Ми підходимо до масивних кам’яних дверей, прикрашених вирізьбленим листям дуба, яке здається майже живим. Посеред дверей вмонтовано круглу чашу з білого обсидіану.

— Тобі потрібно пройти далі самій, — шепоче Даріан, випускаючи мої руки. Його голос звучить глухо. — Моя кров тут чужа, я — воїн, людина металу і волі. Моя присутність лише збурить тишу, якої ти зараз потребуєш. Я чекатиму тут, біля порогу.

Він вказує на обсидіанову чашу.

— Доторкнися. Заклич її. Вона почує, бо ти — її продовження.

Я тремтячими пальцями торкаюся холодного каменю чаші. Вона миттєво відгукується — не болем, а дивним теплом, що розливається по венах. Я заплющую очі й уявляю обличчя матері, її усмішку, її руки. «Мамо, почуй мене... допоможи мені...» — благаю я подумки.

Камінь під моєю долонею починає вібрувати, і двері повільно, без жодного звуку, розходяться в боки. Я роблю крок у темряву. Щойно важкі стулки за мною зачиняються, звук моїх кроків і навіть моє власне дихання зникають. Перед очима пливуть кольорові плями, і раптом простір розривається, розширюючись у нескінченний сад, занурений у вічні сутінки. Повітря тут пахне квітами нічної красуні та вологою землею.

Посеред саду, під розлогою івою, стоїть вона. Мама. Вона виглядає саме так, як у день мого від’їзду до палацу, коли вона востаннє поцілувала мене в чоло: сукня кольору вечірнього неба і очі, в яких заховані всі зорі всесвіту.

— Мамо... — мій голос зривається на відчайдушний крик, але в цьому місці він звучить лише як тихий, смиренний шепіт. — Мамо, я все втратила! Ключ зник, я не змогла його вберегти. Я не можу зачинити Ворота... Хаос уже тут. Я слабка, я не справляюся!

Я падаю перед нею на коліна, ридаючи від сорому. Вона підходить ближче — її рухи плавні, наче вона пливе по повітрю. Я відчуваю знайоме, рідне тепло, хоча її постать здається напівпрозорою, ніби зітканою з туману. Її невагома рука лягає на моє плече, і цей дотик миттєво повертає мені відчуття реальності, вимиваючи весь жах.

— Еліаро, дитино моя, підведися, — її голос звучить не у вухах, а в самій моїй голові, наче мій власний спокійний голос. — Слухай уважно, бо пісок у годиннику твого світу майже вичерпався. Ключ — це лише артефакт. Гарна, але небезпечна іграшка, викувана магами для тих, хто боявся власної природи й хотів обмежити її правилами.

Я завмираю, дивлячись на неї знизу вгору. Вона каже, що Ключ не головне? Але ж нас вчили... все моє життя будувалося навколо захисту цього предмета!

— Берегині не потрібен шматок металу, щоб зачинити Двері Хаосу, — мама нахиляється до мене, її погляд стає суворим і зосередженим. — Твоя справжня сила — у твоїй крові, вона стародавніша за цей палац. Але ця сила не діє наодинці. Вона не для самотності.

— Що я маю зробити? — я хапаюся за її слова, як потопельник за соломку.

— Це має бути політ довіри, — продовжує мати. — Сама ти не зможеш утримати межу. Це мають зробити двоє: Берегиня і член королівської династії. Ви повинні спільно зачинити Двері, повторивши той давній обряд, який багато сотень років тому зробили перші з нас — Берегиня і Король. Вони вигнали Хаос не закляттями й не зброєю, а силою єдності.

Вона бере моє обличчя у свої долоні.

— Важливо, щоб між цими двома було щось спільне. Спільна любов, спільна ненависть або абсолютна довіра. Ваші долі мають бути пов'язані чимось набагато сильнішим за державні папери чи шлюбні угоди. Лише тоді щит витримає. Пам'ятай: сила не в Ключі, сила в союзі крові та серця.

Постать матері починає розчинятися, сад навколо мене здригається.

— Тікай звідси, Елі. Шукай того, хто розділить твою долю...

Світ вибухає білим світлом. Я розплющую очі на холодній, вологій підлозі склепу. Даріан миттєво опиняється поруч, підхоплюючи мене на руки, наче я нічого не важу. В його очах я бачу таку тривогу, що мені стає боляче.

— Елі! Що ти бачила? Ти знепритомніла на кілька хвилин... — він вдивляється в моє обличчя, намагаючись зрозуміти, чи я все ще тут.

Я намагаюся впорядкувати думки, що гарячково рояться в голові. Мама сказала «член династії». Вона сказала про «спільне», про те, що нас має щось пов’язувати — кохання чи довіра.

— Мені потрібен Каспіан, — кажу я, хапаючи Даріана за закривавлений рукав обладунків.

Мене пронизує гострий біль — не магічний, а серцевий, глибокий. Чомусь думка про те, що я маю зробити цей «політ довіри» з Каспіаном, викликає в мені майже фізичний опір. Але ж слова матері були чіткими: «член династії».

— Мама сказала, що ми маємо зробити це вдвох. Берегиня і Принц, — повторюю я, намагаючись переконати саму себе. — Нас пов’язує клятва наречених, нас пов’язує спільне майбутнє королівства. Це логічно. Це єдиний шлях.