Глава 22. Даріан

Над стінами столиці небо більше не належить людям. Воно важке, низьке, пульсує брудним, фіолетовим світлом, наче гнійна роз’ятрена рана на тілі самого всесвіту. З розривів у хмарах сиплеться дрібний чорний попіл — він не тане на шкірі, а залишає брудні розчерки, що пахнуть смертю. Повітря стало настільки густим, що його важко вдихати. Я стою за крок від Еліари, стискаючи руків’я меча так, що стара шкіра на моїх бойових рукавицях тріщить під натиском пальців.

Вона стоїть на самому краї парапету, тендітна постать на тлі катастрофи. Її довге волосся шалено розвівається на вітрі, який пахне гострим озоном, залізом і гниллю дальніх боліт. Вона виглядає такою крихітною, майже невагомою на фоні чорної безодні, що насувається на місто. Еліара здіймає тонкі руки, її пальці з неймовірною швидкістю викреслюють у повітрі стародавні знаки, вона відчайдушно намагається сплести охоронну мережу, яку Берегині створювали віками. Але я бачу те, чого не бачить засліплений панікою Каспіан, який завмер осторонь із білим, як крейда, обличчям.

У її руках немає світла. Те, що раніше було живим золотим сяйвом, тепер лише тьмяне, непевне мерехтіння, схоже на згасаючу іскру в тумані. Без Ключа вона намагається черпати магію безпосередньо з власної крові, з самої своєї душі, спалюючи себе зсередини.

— Елі, відступи! — кричу я, намагаючись перекрити низький, вібруючий гуркіт Хаосу. — Ти не стримаєш це! Ти просто згориш!

Вона не слухає. Вона заплющує очі так міцно, що дрижать повіки, її губи гарячково шепочуть закляття, але кожне нове слово дається їй дедалі важче, наче вона виштовхує з себе каміння. Я бачу, як її шкіра стає неприродно блідою, майже прозорою, схожою на тонкий пергамент, крізь який просвічують тендітні блакитні вени. Вона не просто слабка без Ключа — вона сама в себе більше не вірить. Кожен її рух сповнений отруйного сумніву, кожен судомний подих — паралізуючим страхом перед неминучою поразкою. Хаос відчуває це. Чорне марево, що клубиться біля підніжжя стін, жадібно тягнеться до неї своїми щупальцями, висмоктуючи залишки її життя.

— Я маю... я повинна... — хрипить вона, голос зривається, і з її носа починає текти тонка, яскраво-червона цівка крові, що падає на білу сукню.

— Досить!

Я не чекаю, поки вона знепритомніє від виснаження чи розсиплеться на порох під тиском Безодні. Я роблю різкий ривок, підхоплюю її за талію і буквально відриваю від кам’яної стіни. Вона намагається вирватися, слабко б'є мене кулаками по сталевих обладунках, але в її ударах немає сили — лише відчай. Я ігнорую обурені протести Каспіана, ігнорую перелякані крики варти, які дивляться на нас як на привидів.

Я закидаю її в сідло свого вороного, заскакую позаду і притискаю її до своїх грудей, наче найкрихкіший і найдорожчий скарб у світі. Ми летимо назад до палацу через порожні вулиці, подалі від цього проклятого видовища, поки Хаос люто б'ється об перші магічні щити міста, які здригаються і тріщать під його нелюдським натиском.

Коли ми вриваємося в тишу внутрішнього двору, де стіни хоч трохи приглушують гуркіт катастрофи, я знімаю її з коня. Вона ледь тримається на ногах. Еліара сповзає по холодній кам’яній стіні, закриваючи обличчя руками, наче намагаючись сховатися від усього світу. Її тонкі плечі здригаються від беззвучних, гірких ридань.

— Я підвела всіх... — її голос такий тихий і розбитий, що я ледь чую його за шумом власної крові, що калатає у вухах. — Моя єдина місія... єдине, заради чого я народилася — захистити цей світ. А я... я навіть щит не змогла втримати більше хвилини. Погана з мене Берегиня, Даріане. Нікчемна. Ключ дістався мені, а я його втратила за одну ніч, як останнє дурне дівчисько.

Я дивлюся на неї, і в цю мить усередині мене щось остаточно ламається. Цей холодний, непробивний панцир професійного солдата, який я вибудовував роками, щоб не відчувати болю, просто розсипається на друзки. Я бачу не слабку жінку, а поранену, величну душу, яка намагається нести на собі тягар цілого всесвіту. Я відчуваю таку безмежну, пекучу і болючу ніжність до неї, що вона стає майже фізично нестерпною.

Я опускаюся перед нею на коліна прямо в пил двору, перехоплюю її тремтячі тонкі зап’ястя і обережно, але владно змушую відняти руки від обличчя.

— Елі, подивися на мене. Будь ласка.

Вона піднімає на мене свої величезні очі, повні солоних сліз і жахливої самозневаги. І в цю мить мені стає абсолютно байдуже на Азара, на наказ короля, на легіони Хаосу, що гризуть наші стіни. Я просто подаюся вперед і цілую її. Це не той поцілунок, про який солодкоголосо пишуть у придворних книгах — у ньому смак солі від її сліз, гіркий присмак металу від крові та крижаний відчай нашої останньої ночі. Але в ньому — вся та правда, яку я так ретельно і довго приховував навіть від самого себе.

Коли я нарешті відсторонююся, я не відпускаю її обличчя, продовжуючи тримати його в своїх грубих, мозолистих долонях, наче кришталеву чашу.

— Якби ти могла бачити себе моїми очима хоча б одну мить, — шепочу я, дивлячись прямо в її приголомшені, розширені зіниці. — Ти б побачила найхоробрішу і найпрекраснішу людину в цій проклятій, потопаючій у гріхах імперії. Ти борешся з самою темрявою майже без зброї, поки всі інші лише боягузливо ховаються за твоїми плечима. Ти не підвела нас, Елі. Це ми не варті тебе. Ніхто з нас.

Вона завмирає, її поривчастий подих плутається з моїм, а на щоках відбивається тепло моїх рук. І на одну коротку, вкрадену у вічності мить фіолетове небо над палацом здається не таким вже й страшним, а Хаос — далеким і безсилим.