Глава 21. Еліара

День тягнеться, наче густа, отруйна смола, що заповнює кожен куток моїх покоїв. Згідно з наказом Азара, я зачинена тут, наче птах у золотій клітці, і кожен випадковий шорох за важкими дверима, кожен стукіт підборів вартових змушує моє серце підстрибувати до самого горла, завмираючи там холодним комом. Без Ключа я почуваюся не просто вразливою — я почуваюся розірваною навпіл, позбавленою внутрішнього хребта. Реліквія була моїм єдиним якорем у цьому морі брехні, моїм живим зв’язком із землею та предками, а тепер усередині мене лише зяюча порожнеча, яка холоне з кожною годиною, висмоктуючи залишки надії.

Я міряю кроками кімнату, до болю стискаючи пальці, і знову і знову повертаюся до високого вікна. Палац зовні виглядає оманливо спокійним, але цей спокій — лише затишшя перед бурею, від якої неможливо сховатися. Я бачу з висоти, як гвардійці Даріана подвоїли патрулі, як їхні обладунки тьмяно виблискують у непевному світлі, і як іноземні посли поспіхом, майже в паніці, вантажать свої карети. Повітря навколо стало важким, липким, електричним, наче перед грозою, якої цей світ ще ніколи не бачив і до якої він не готовий.

Ближче до вечора небо над дальнім обрієм раптом набуває неприродного, брудно-фіолетового відтінку, що нагадує колір застарілого синця. Сонце ще не встигло сісти, але його світло стало хворобливим, тьмяним, воно більше не гріє, а лише підкреслює тіні, що стають довшими.

І тоді я це відчула.

Спочатку це був лише ледь помітний зуд під шкірою, наче тисячі дрібних комах забігали по венах, а потім — різкий, нестерпний біль у самих грудях, саме там, де зазвичай м'яко відгукувався Ключ. Я скрикнула від несподіванки й міцно вхопилася за кам’яне підвіконня, відчуваючи, як кришаться нігті. Це був не просто фізичний біль. Це був крик самої реальності, яку почали безжально шматувати на шматки десь там, на межі нашого світу.

Двері моїх покоїв відчиняються без жодного стуку чи попередження. На порозі стоїть Каспіан. Його завжди бездоганне обличчя зараз біле, як крейда, а руки, якими він тримається за одвірок, помітно тремтять. За його спиною я миттєво помічаю Даріана — він виглядає так, ніби вже готувався до свого останнього бою: шкіряні обладунки туго затягнуті, рука звично лежить на руків’ї меча, а погляд — гострий, холодний і зосереджений, як у вовка, що відчув кров.

— Еліаро... — голос Каспіана надломлюється, стаючи схожим на шелест сухого листя. — Ворота... Ворота Хаосу. Їх відчинено.

Ці слова впали в тиші кімнати, наче важкі камені в глибокий колодязь. Світ навколо мене на коротку мить похитнувся, і я відчула, як підлога йде з-під ніг. Ворота Хаосу, які Берегині мого роду тримали зачиненими тисячі років ціною власних життів, які захищав Ключ своєю магією... вони піддалися.

— Цього не може бути, — прошепотіла я, відчуваючи, як мої ноги стають ватяними і неслухняними. — Без Ключа вони не мали відчинитися так швидко... Ключ мав бути всередині механізму, щоб активувати замок з того боку...

— Значить, той, хто його вкрав, точно знав, як прискорити процес руйнації печатки, — відрізав Даріан, роблячи швидкий крок усередину і зачиняючи за собою важкі двері на засув. — Чуєте?

Я прислухалася, затамувавши подих. Здалеку, з-за товстих стін міста, долинав низький, вібруючий гул, від якого вібрувало саме повітря. Це не був звук звичного вітру чи весняного грому. Це було тисячоголосе, нелюдське виття тисяч істот, від якого кров миттєво холола в жилах. Хаос не просто просочувався крізь щілини — він вривався в наш світ стрімким потоком, пожираючи простір, кольори та саме життя.

Я знову підбігла до вікна, майже випадаючи назовні. Там, де ще вчора зеленіли густі ліси на горизонті, тепер з шаленою швидкістю розповзалася величезна чорна пляма, що пульсувала гнилими, фосфоричними кольорами. Птахи просто падали з неба в польоті, замертво замовкаючи ще до удару об землю, а вікові дерева на очах сивіли і перетворювалися на брудний попіл.

— Азар каже, що ми маємо негайно вийти на стіни, — швидко заговорив Каспіан, дивлячись на мене з такою відчайдушною надією, яка мене по-справжньому лякала. — Еліаро, ти — остання Берегиня. Ти маєш спробувати стримати цю навалу своєю власною силою. Навіть без Ключа. Це наш єдиний шанс.

Я подивилася на свої долоні. Вони тремтіли так сильно, що я не могла їх зімкнути. Без Ключа моя магія була як крихітний вогонь без дров — лише яскравий спалах, який згасне за секунду, залишивши по собі лише обвуглену порожнечу.

— Він хоче використати її як живий щит, — проричав Даріан, стаючи між мною і принцом, затуляючи мене собою. — Без реліквії це чисте самогубство. Хаос вип’є її силу досуха за лічені хвилини, а потім забере і душу!

— У нас немає іншого вибору! — майже вигукнув Каспіан, і в його зазвичай виваженому голосі вперше почулася неконтрольована істерика. — Якщо Хаос дійде до стін столиці, королівства не стане до ранку! Усіх нас не стане!

Я дивилася на чорну безодню, що насувалася на нас, наче голодний звір, і відчувала, як глибоко у мене всередині, у самому серці порожнечі, прокидається щось темне, прадавнє і небезпечне. Шок від втрати змінився крижаним, тверезим усвідомленням: нас зрадили. Нас усіх, від короля до останнього жебрака, зрадили ті, кому ми довіряли, і тепер увесь світ платить за це криваву ціну.

— Я піду, — сказала я, нарешті підводячи голову. Мій голос звучав дивно спокійно, навіть холодно, хоча серце все ще розривалося від дикого жаху. Даріан повільно повернувся і подивився на мене довгим, важким поглядом, у якому змішалися повага та біль. У його темних очах я прочитала вирок і непорушну обіцянку одночасно.

— Тоді тримайся за мене, Берегине, і ні на крок не відпускай, — тихо сказав він, одним плавним рухом оголюючи меч. Його сталь тьмяно і грізно блиснула в хворобливому світлі фіолетового неба. — Бо сьогодні ми йдемо прямо в пащу самого Пекла.