Глава 19. Еліара

Коли важкі двері бібліотеки розчиняються, і на порозі постає Каспіан, моє серце обривається і летить у темну, бездонну прірву. Повітря в залі миттєво стає крижаним, і я інстинктивно роблю крок назад, майже втискаючись у холодний камінь стелажів, ховаючись за широку, надійну спину Даріана. Холодний протяг з коридору обпікає мої босі ноги, пробираючи до кісток крізь тонку нічну сорочку, але ще болючіше за холод б’є погляд принца. Він дивиться на мене так, ніби бачить уперше в житті, і в цьому погляді змішано все те, чого я боялася найбільше: суміш палаючого гніву, глибокої образи та крижаної, обґрунтованої підозри.

— Мені щойно доповіли, — голос Каспіана звучить низько і різко, наче удар батога, розрізаючи напружену тишу зали, — що Берегиня з самого ранку виходила з покоїв лорда Торна. У нічній сорочці. Без жодного супроводу чи пояснення. Що це означає, Даріане? Що ти дозволив собі у моєму домі щодо моєї нареченої?

Я відчуваю, як моє обличчя пашить від нестерпного сорому, хоча шкіра навколо губ побіліла від жаху. Я виглядаю як зрадниця, як розпусна втікачка, що зневажила честь корони, хоча насправді я лише шукала порятунку в єдиної душі, яка здавалася мені надійною. Я відчайдушно хочу щось сказати, виправдатися, але горло наче забите гарячим попелом, а слова застрягли десь глибоко в грудях.

— Ключ зник, принце, — Даріан відповідає спокійно, але в його голосі відчувається небезпечна металева напруга, наче клинок, що повільно виходить із піхов. Він не виправдовується, він констатує факт, кидаючи його Каспіану прямо в обличчя, як виклик на дуель. — Саме тому Еліара прийшла до мене. Вона виявила крадіжку і шукала допомоги в єдиної людини, чиє пряме завдання — захищати її життя та спокій.

Каспіан здригається, наче від відчутного фізичного удару. Його погляд миттєво перестрибує з мого обличчя на мій пояс, де ще вчора висів шкіряний мішечок з реліквією. Побачивши там лише порожнечу і розрізаний шнурок, він блідне так сильно, що здається, ніби життя покинуло його тіло.

— Зник? — він робить непевний крок до мене, і в його очах на мить спалахує справжній, непідробний біль. — Еліаро... чому ти не прийшла до мене? Я твій наречений. Я майбутній король цієї країни. Чому ти в таку хвилину побігла до капітана варти, а не до людини, якій перед Богами присягнула бути дружиною?

Я відкриваю рот, намагаючись знайти хоч якісь слова, щоб не поранити його ще сильніше. Що я можу йому сказати зараз? Що я не бачила в ньому захисника, здатного протистояти тіням палацу? Що його байдужість на балу, його бездіяльність, коли на мене напали, налякали мене більше, ніж самі вбивці в чорному? Що я просто не довіряю йому так, як довіряю цьому похмурому воїну, який стоїть зараз між нами? Я почуваюся останньою зрадницею, бачачи цей щирий сум у його очах, але правда гірка: у хвилину справжнього, тваринного відчаю мій розум навіть не згадав про існування принца.

— Я... я була в паніці, Каспіане, — видавлюю я з себе, відводячи погляд до підлоги, бо не можу витримати його докору. — Все сталося так швидко... Я прокинулася, і світ навколо зник. Я не знала, хто ще в палаці причетний до цього, кому можна відкритися… Каспіане, ти ж знаєш, що я вірна тобі, правда? 

Каспіан на мить заплющує очі, намагаючись опанувати себе. Його обличчя повільно стає суворим, наче висіченим з холодного сірого мармуру. Коли він знову розплющує очі й дивиться на нас, у його погляді вже немає того тепла, що було раніше — лише сухий, державний розрахунок і відчуженість.

— Добре. З вашою... довірою ми розберемося пізніше, — кидає він, і слово «довіра» звучить у його вустах як найважче звинувачення. — Насамперед потрібно повернути реліквію, поки новина не вийшла за межі цієї кімнати. Що ви тут знайшли?

Даріан коротко, по-військовому розповідає про Око Пошуку. Про те, що артефакт мовчить, наче заціпенів. Про те, що Ключ вивезли далеко за межі резиденції, і, можливо, він уже покинув столицю, сховавшись під магічним щитом.

— Якщо його немає в палаці, значить, викрадач діяв заздалегідь підготовленим, ретельно вивіреним планом, — Каспіан до білих плям на кістках стискає кулаки. — Потрібно негайно поговорити з Верховним магом. Азар — єдиний, хто може знати, як захистити Стіну від Хаосу без Ключа. 

Ми з Даріаном швидко переглядаємося. Лише на одну коротку мить, але в цьому єдиному погляді ми розуміємо одне одного без зайвих слів. Ми обидва підозрюємо Азара в цій крадіжці, і йти до нього за допомогою зараз — це все одно що добровільно йти в лігво до пораненого вовка. Але Каспіан уже розвернувся і стрімко, не чекаючи заперечень, попрямував до виходу, і його кроки лунко відбиваються від високих стелажів.

— Йдіть одягніться як належить, Еліаро, — кидає принц через плече, не озираючись. — Через десять хвилин чекаю вас обох біля входу до вежі Магістра. Не змушуйте мене чекати ще довше, ніж я вже чекав на вашу щирість.

Я дивлюся йому в спину, відчуваючи, як тремтять мої пальці, і як важко мені зробити бодай подих. Даріан ледь помітно, майже невагомо торкається мого ліктя — короткий, але міцний жест, який каже мені більше за будь-які клятви: "Я поруч. Я не залишу тебе".

— Ходімо, — тихо каже він, і в його очах я бачу ту саму тривогу, що гризе мене. — Гра стає відкритою. Тепер ми побачимо, на чиєму боці насправді принц — на боці закону, чи на боці магії, що його поглинає.