Глава 18. Даріан

Світло ранкового сонця б’є по очах, наче розпечене залізо, що пропікає повіки. Я здригаюся, різко розплющую очі й одразу відчуваю, як у роті пересохло, наче я ковтав попіл, а в потилиці пульсує тупий, важкий біль, що віддає в щелепу. Мозок прокидається неохоче, крізь липку, сіру пелену.

Я заснув. Я, Даріан Торн, чий слух зазвичай вловлює шелест крил нічного метелика на іншому кінці коридору, чий інстинкт виживання ніколи не вимикався повністю, просто відключився на посту. Я мав стерегти її, мав бути її тінню за дверима, непорушним щитом, але замість цього провалився в безпам’ятство у власному кріслі, безпорадно впустивши голову на груди. Ганьба обпікає горло гірше за будь-яку отруту. Цього не могло статися — не після одного келиха вина, не з моєю багаторічною підготовкою і витримкою. Нас обох приспали, як сліпих цуценят, майстерно і підло.

Я ледь встигаю вхопитися за холодну сталь руків’я меча, коли важкі двері моїх покоїв з гуркотом відчиняються, вдаряючись об камінь.

Еліара вривається всередину, наче вихор, приносячи з собою запах ранкового туману і паніки. Вона розпатлана, боса, її нічна сорочка брудна по подолу, а очі горять тим самим відчаєм, який я бачив лише в людей на порозі неминучої смерті. Я підхоплююся, і світ навколо на мить здригається, йде обертом від різкого руху. Голова гуде, наче всередині б'ють у дзвони, але адреналін миттєво випалює залишки сонного зілля з моєї крові.

— Його немає, Даріане! Ключ... його вкрали! Я прокинулася, а він зник! — її голос зривається на хрип, вона ледь дихає.

Кожне її слово — як удар милосердя під дих. Я хапаю її за плечі, відчуваючи, як її тендітне тіло тремтить під моїми долонями, і намагаюся зусиллям волі зібрати докупи уривки думок, що розлітаються. Ключ. Реліквія, що тримає рівновагу світу і саму сутність імперії, зникла під моїм безпосереднім наглядом. Це привід для Азара назвати Берегиню зрадницею? Якщо вона заважає його планам? Відчуваю, що реально не знаю, чого чекати.

— Тихше, Елі, — мій голос звучить хрипко, чужо навіть для мене самого. Я притягую її ближче до себе, намагаючись своєю силою зупинити цю істерику, яка от-от вирветься назовні й розбудить весь палац. — Мовчати не можна, це вірна смерть, але й кричати — теж. Ми знайдемо його. Обіцяю.

Я розумію, що кожна секунда зараз на вагу золота. Якщо Азар стоїть за цим — а я в цьому майже впевнений — він уже замітає сліди або готує публічне викриття.

— Йди за мною. Близько. І не відставай, — наказую я, на ходу накидаючи ремінь із піхвами на пояс і нехтуючи рештою обладунків.

Ми прокрадаємося порожніми, напівтемними ранковими галереями, уникаючи головних постів, до бібліотеки. Це не просто збірка пильних книг — у глибині, за важкими зачиненими дверима, куди мають доступ лише вищі маги та особисто наближені до корони, зберігається Зачарована секція. Там, серед заборонених сувоїв, стоять артефакти, створені ще першими Берегинями для екстрених випадків, коли Ключ міг бути втрачений або схований.

Зала зустрічає нас тишею та густим запахом старого пергаменту, сушених трав і пригніченої, важкої магії. Повітря тут здається густішим. Я швидко підходжу до постаменту в центрі, де під високим скляним куполом мерехтить Око Пошуку — кришталева сфера, налаштована на найтонші вібрації священного металу Ключа.

— Клади руку на скло, — шепочу я Еліарі, підштовхуючи її вперед. — Твоя кров зв’язана з реліквією віками. Дай їй поштовх, поклич його.

Вона торкається тремтячими пальцями холодного кришталю. Сфера миттєво спалахує блідим, непевним світлом, наче всередині прокинувся примарний вогонь. Усередині починає клубитися сірий туман, закручуючись у вир, намагаючись сформувати напрямок, стрілку, хоч якийсь знак. Ми затамували подих, дивлячись на це мерехтіння, чекаючи на яскраву іскру, яка покаже, що Ключ десь поруч, за стіною, у вежі мага або в кабінеті короля... але сфера раптом починає тьмяніти. Туман повільно вщухає, розчиняючись у порожнечі, так і не вказавши шлях.

Порожнеча. Холодний камінь.

— Артефакт не бачить його, — мій голос звучить у тиші залу як вирок. — Око діє лише в межах декількох миль. Це означає, що Ключ занадто далеко, Елі. Його вивезли ще вночі, поки ми спали цим проклятим сном. Його вже немає в столиці.

Еліара блідне ще дужче, стаючи майже прозорою в блідому світлі артефакту, її пальці безсило ковзають по холодному склу, залишаючи вологі сліди.

— Але як... хто міг встигнути так швидко? — починає вона, її губи тремтять, але вона не встигає закінчити.

Важкі двері бібліотеки відчиняються з таким шумом, що луна йде під саму високу стелю, відбиваючись від полиць із книгами. На порозі стоїть Каспіан. Його зазвичай ідеальне, розкішне вбрання трохи безладне, комір розстебнутий, а обличчя виглядає гострим, хворобливо напруженим. Він швидко переводить погляд з мене на Еліару, яка стоїть босоніж у самій лише нічній сорочці і накидці в моєму товаристві, і його очі звужуються до небезпечних щілин.

— Що ви тут робите? — його голос звучить не як запитання, а як суворе звинувачення, сповнене льоду. — Даріане? Еліаро? Чому ти в такому вигляді, у закритій секції разом із моїм капітаном варти? Поясніть мені, що тут відбувається!

Він робить рішучий крок до нас, і я бачу, як його рука мимоволі, майже інстинктивно торкається золоченого ефеса кинджала на поясі. Ситуація виглядає жахливо, майже безнадійно, але в моїй голові, попри залишки болю, б'ється лише одна тривожна думка: чи знає він про крадіжку? Чи він — частина великої гри Азара, присланий, щоб застати нас на місці злочину?