Глава 17. Еліара

Вечір завершується в якомусь дивному, туманному мареві, що огортає свідомість, наче вогка вата. Я чітко пам’ятаю смак того блакитного коктейлю — він був солодким, з легким, ледь вловимим присмаком гірких трав, але після першого ж ковтка світ навколо став м’якшим, кути закруглилися, а гучні голоси послів перетворилися на тихий, нерозбірливий гул. Я розмовляю з десятками людей, чиї обличчя зливаються в одну строкату маску, слухняно посміхаюся Каспіану, відповідаю на нескінченні, виснажливі запитання, але почуваюся так, ніби дивлюся на все це дійство крізь товщу каламутної води. Власний голос здається мені чужим, далеким відлунням у порожній залі.

Коли я нарешті дістаюся своїх покоїв, сили залишають мене миттєво, наче хтось просто перерізав нитки, що тримали мене на ногах. Я навіть не маю снаги гукнути служниць, щоб допомогли з розшнуровуванням корсета. Тіло здається дивно невагомим, а думки — легкими й безглуздими, як пух. Я розслабляюся так швидко, як ніколи раніше в цьому ворожому замку, і засинаю, щойно моя важка голова торкається подушки, навіть не встигнувши погасити останню свічку.

Зранку світ обрушується на мене разом із важким, пульсуючим ударом крові в скронях. Я розплющую очі й одразу відчуваю гостру нудоту, що підкочує до горла. У голові — розплавлений свинець, язик неприємно прилип до піднебіння, а перед очима все пливе і двоїться. Таке відчуття, ніби я перепила найміцнішого старого вина на спеці, хоча пам’ятаю лише один-єдиний келих того клятого блакитного напою.

Я намагаюся підвестися, тримаючись за стінку, і рука автоматично тягнеться до пояса. Це вже стало моїм залізним інстинктом, моїм єдиним способом заспокоєння — перевірити Ключ. Мої пальці торкаються тонкої тканини нічної сорочки, але не відчувають знайомої, холодної твердості металу.

Серце пропускає удар, а потім збивається на шалений біг.

Я різко сідаю на ліжку, ігноруючи різкий біль у голові, що вибухає тисячею голок. Дивлюся на свій пояс. Порожньо. Тонкий шнурок акуратно розрізаний, а маленького шкіряного мішечка, де я свято зберігала реліквію, немає.

— Ні... ні, ні, ні! — шепочу я затерплими губами, кидаючись на підлогу.

Я хаотично, до нестями розкидаю важкі подушки, перевертаю ковдру, заглядаю під ліжко, дряпаючи пальцями камінь. Мої руки тремтять так сильно, що я ледь не розриваю коштовні простирадла. Ключа немає. Його викрали. Поки я спала цим дивним, глибоким, неприродним сном, хтось був тут, у моїй спальні. Хтось торкався мене, дихав мені в потилицю, поки я була абсолютно безпорадною.

Паніка накриває гарячою хвилею, перехоплюючи дихання. Я маю комусь сказати, маю знайти допомогу. Каспіану? Ні, перед очима миттєво постає його байдуже, майже задоволене обличчя на балу, коли я танцювала з іншим. Азару? Від самої думки про Магістра і його крижані пальці по спині біжать холодні сироти.

Я не встигаю подумати чи зважити ризики, як мої ноги самі, підкорюючись лише тваринному почуттю самозбереження, несуть мене до дверей. Я не накидаю халат, не взуваюся, навіть не дивлюся в дзеркало. Я біжу босоніж холодним кам’яним коридором, відчуваючи стужу підлоги кожним нервом, ігноруючи здивовані, майже зневажливі погляди варти біля постів. У моїй голові, наче набат, б'ється лише одне ім'я. Єдина людина, яка не намагалася мене обманути солодкими словами. Єдина людина, яка справді хотіла навчити мене захищатися.

Я буквально вриваюся в покої Даріана, не стукаючи і не питаючи дозволу. Важкі дубові двері з гуркотом б'ються об кам'яну стіну, розрізаючи ранкову тишу.

Він ще в ліжку, що, напевно, здивувало б мене, якби я зараз могла бодай про щось думати. Побачивши мене — розпатлану, з диким поглядом, бліду і тремтячу від холоду й шоку — він миттєво, одним стрімким рухом опиняється поруч, боляче хапаючи мене за передпліччя, щоб я не впала.

— Еліаро? Що сталося? На тебе напали? — його голос звучить напружено, мов струна під ударом, а інша рука вже автоматично тягнеться до важкого меча, що лежить на дубовому столі.

— Його немає, — видихаю я, чіпляючись за його сильні, вкриті шрамами руки, наче за єдиний надійний якір у цьому божевільному штормі. — Даріане, його немає! Ключ... його вкрали. Я прокинулася, а він зник. Просто зник!

Тільки зараз, дивлячись у його тривожні, глибокі темні очі, я нарешті усвідомлюю те, що ховала від самої себе: я прибігла саме до нього. Не до свого офіційного нареченого, не до принца, який присягався мені в вірності й обіцяв захист, а до похмурого, суворого солдата, якого я ще вчора вважала своїм особистим катом. Але в цю фатальну мить я довіряю лише йому одному.

— Хтось напоїв мене... той коктейль на балу... я нічого не чула, спала як мертва, — мій голос зривається на розпачливий крик, сльози нарешті закипають в очах. — Що мені робити, Даріане? Якщо Азар дізнається, що я втратила реліквію...

Даріан коротко і люто лається крізь зуби, і я фізично відчуваю, як його м’язи під моїми пальцями напружуються, стаючи твердими й неблаганними, як криця.

— Азар уже знає, — похмуро відрізає він, різким рухом притягуючи мене ближче до себе, наче намагаючись закрити від усього світу своїм тілом. — Бо це він його і вкрав. Слухай мене уважно, Берегине, і не перебивай. З цього моменту ми нікому не довіряємо. Жодній живій душі в цьому замку. Особливо Каспіану.

Любі, розклад глав у цій книзі змінюється. Замість 19:00 вона виходитиме О 00:00 кожного дня. Гарного всім читання)))