Глава 16. Даріан

Зала резиденції заповнена золотом, фальшивими посмішками та отруйним шепотом послів. Повітря тут важке від парфумів та лицемірства, воно просякнуте інтригами настільки, що здається, ніби кожен вдих залишає гіркий присмак на язиці. Я стою біля колони, наче жива статуя, звично поклавши руку на руків’я меча, відчуваючи кожною клітиною тіла напругу цього вечора. Мій чорний парадний камзол тисне в плечах, обмежуючи рухи і нагадуючи, що я тут чужий — я інструмент війни серед майстрів вишуканої брехні. Але все це, весь цей галас і блиск, відходить на другий план, стає безбарвним шумом, коли я дивлюся на неї.

Еліара.

Вона не просто красива в цій сукні кольору нічного неба — вона сліпуча, наче перша зірка на вечірньому небосхилі. Її світло, те саме древнє світло Берегині, яке вона так відчайдушно намагається приховати під шарами атласу та масками ввічливості, пробивається крізь кожен її жест, кожен випадковий погляд. У мені прокидається щось, чого я зовсім не очікував і чого боявся більше за саму смерть на полі бою. Вона мені подобається. Не як важливий об’єкт охорони, не як бездушний символ імперії, а як ця жива, вперта, вольова дівчина, яка тремтить від страху всередині, але продовжує йти вперед з високо піднятою головою.

«Зупинись, Торне», — наказую я собі, до болю стискаючи зуби. — «Вона призначена для трону, для іншої долі. Вона — Берегиня, ключ до майбутнього королівства, власність корони. А ти хто? Просто солдат. Сталь, яку використовують для брудної роботи і відкидають, коли вона затупиться чи заіржавіє».

Проте, коли починається музика — низький, тягучий звук скрипок — і Каспіан веде її в центр зали, мої холодні настанови розсипаються в прах. Я помітно нервую, хоча зовні залишаюся незворушним, наче витесаним з граніту. Мені огидно дивитися, як його випещені руки торкаються її талії, як він посміхається їй своєю ідеальною, тисячу разів відрепетированою посмішкою. Він не заслуговує на неї. Він не бачить у ній живого вогню — лише вигідний інструмент для своєї майбутньої коронації та легітимізації влади.

Після танцю з принцом до Еліари підходить один із послів Південних земель — слизький тип з масними очима і надто солодким, нудотним голосом. Я бачу здалеку, як вона напружується, як її плечі кам'яніють. Вона намагається бути ввічливою, як вчили, але її тонкі пальці знову нервово стискають тканину дорогої сукні, а погляд метається залою, шукаючи порятунку чи виходу. Каспіан стоїть зовсім поруч, спокійно попиваючи вино з кришталевого кубка. Його нічого не хвилює. Йому абсолютно байдуже, що його наречена почувається загнаною в кут під сальним поглядом чужинця. Його спокій — це не впевненість чоловіка, це повна, крижана відсутність почуттів до неї.

Лють піднімається в мені гарячою, нестримною хвилею, засліплюючи розум. Я не даю собі часу подумати про наслідки.

Кількома широкими, стрімкими кроками я перетинаю залу, розрізаючи натовп гостей, наче лезо розрізає дешеве полотно. Я стаю між Еліарою та послом, майже фізично відштовхуючи того назад своєю масивною присутністю і холодом, що віє від мого погляду.

— Пробачте, пане, — мій голос звучить грубо і владно, наче наказ на плацу, перекриваючи музику. — Ясна пані обіцяла цей танець мені.

Я не чекаю на відповідь, не шукаю дозволу і навіть не дивлюся на Каспіана. Я просто забираю її. Моя рука лягає на її талію — твердо, по-хазяйськи, відчуваючи жар її тіла крізь шовк, — і я веду її в танець, хоча це порушує всі можливі протоколи і пристойності цього вечора.

Ми рухаємося в ритмі музики, але для мене в цю мить перестав існувати весь світ. Існує лише тепло її тіла, легкість її рухів і ледь вловимий аромат хвої та нічних квітів, що виходить від її волосся. Еліара дивиться на мене знизу вгору, і в її розширених зіницях я бачу не переляк, а несподівану іскру виклику. Вона раптом усміхається — грайливо, майже зухвало, і ця усмішка обпікає мене сильніше за вогонь.

— Ви дуже сміливий, лорде Торн, — шепоче вона, нахиляючись зовсім близько, так що її солодкий подих лоскоче мою шию і змушує кров швидше бігти по жилах. — Рятуєте мене від нудьги чи просто хочете в черговий раз продемонструвати свою владу над ситуацією?

Вона фліртує зі мною. Це смертельно небезпечна гра на краю пріріви, і вона чудово це знає.

— Я просто виконую свій обов’язок, — відказую я, щосили намагаючись зберегти звичну жорсткість у голосі, хоча серце б’ється об ребра, наче божевільне, готове вирватися назовні. — Охороняю вас від дрібних шкідників.

У цей момент музика стихає, а служники починають розносити гостям особливі коктейлі в кришталевих келихах, що світяться слабким, примарним блакитним світлом, наче в них ув'язнили шматочок неба. Ми зупиняємося, але я не поспішаю відпускати її руку, відчуваючи, як її маленька долоня ідеально лежить у моїй.

— Каспіан може почати ревнувати, Даріане, — каже вона тихо, кивнувши в бік принца, який про щось весело і невимушено розмовляє з Азаром на іншому кінці зали, не звертаючи на нас жодної уваги.

Я кидаю на нього короткий, зневажливий погляд. Каспіан навіть не дивиться в наш бік, він не шукає її очима в натовпі. Він виглядає абсолютно задоволеним собою, своєю роллю і тим, як гладко проходить цей вечір брехні.

— Як я бачу, принцу абсолютно байдуже, з ким ви танцюєте, Берегине, — відрізаю я, і в моєму голосі звучить неприхована, отруйна гіркота. — Його хвилює лише блиск його майбутньої корони, а не той живий вогонь, який він зараз має честь тримати за руку.

Еліара раптово замовкає. Її грайлива посмішка зникає, залишаючи місце для глибокої, розгубленої задуми. У залі стає занадто тихо для нас обох. Я бачу, як мої слова влучають точно в ціль, пробиваючи її захист. Вона починає розуміти, що в цьому величезному, холодному палаці є лише одна людина, якій насправді не байдуже, що вона відчуває і чим дихає. І це людина, яка за всіма законами світу не має жодного права на ці почуття.