Глава 15. Еліара

Ранок починається не з тренувань, на які я вже почала таємно чекати, і не з пошуків відповідей на нічні жахіття, а з приголомшливої новини, яку приносить мені й Каспіану Магістр Азар. Він з’являється в залі, де ми снідаємо, і його присутність миттєво отруює повітря.

— Звана вечеря? Бал? — я дивлюся на нього, не вірячи власним вухам, відчуваючи, як у грудях закипає протест. — Ви жартуєте? Король зник безслідно, імперія стоїть на межі Хаосу, люди налякані, а ви збираєтесь влаштовувати танці?

Я майже кричу, відчуваючи, як усередині закипає нестримне обурення. Це здається не просто помилкою, а справжнім бенкетом під час чуми, образою для самої магії, яку я маю берегти.

— Заспокойтеся, Ясна пані, — Азар вимовляє це своїм нестерпно рівним, медовим голосом, від якого мені стає холодно, наче по шкірі проповзла змія. — Зникнення Його Величності — це державна таємниця, але стінами палацу вже поповзли отруйні плітки. Сусідні держави вичікують, посли шукають слабке місце в нашій обороні. Ми повинні зупинити цей шепіт, поки він не став гуркотом лавини. Світ має побачити, що імперія в безпеці, що в неї є майбутнє, яскраве і непохитне.

— Майбутнє, побудоване на брехні? — кидаю я, міцно стискаючи кулаки.

— Майбутнє, яке тримається на вашому союзі з кронпринцом, — він робить крок до мене, порушуючи межі дозволеного, і його очі стають холодними й прозорими, як арктична крига. — Ми офіційно оголосимо, що Король Малкор просто поїхав на заслужений відпочинок у далеке гірське помістя. А сьогодні ввечері ви, Берегиня, і принц Каспіан маєте стати живим символом стабільності. Це потрібно для спокою народу... і для вашого власного виживання.

Я зціплюю зуби так, що аж щелепа болить. У мене немає вибору. Я — лише цінна фігура на цій кривавій шахівниці, яку майстри інтриг пересувають за власним бажанням, не питаючи згоди. 

Дивлюся на Каспіана, але він лише киває і продовжує сніданок. Маріонетка у руках Верховного мага, ось він хто! І правити за нього, впевнена, буде саме Азар.

Гіркота лягає на моє серце. Ідея про шлюб до принцом тепер не здається мені такою вдалою. І я більше не вірю в те, що коли Боги благословлять наш союз, до нас прийде кохання. Так, магія вплине на моє сприйняття, але навряд вона здатна змусити мене поважати слабкодухого нареченого, яким так легко керує Магістр.

Весь день у моїх покоях панує нестерпна метушня. Служниці збиваються з ніг, приносять десятки суконь, пахощі, що паморочать голову, вигадливі прикраси. Я почуваюся дорогою лялькою, яку ретельно миють, чешуть і готують до вистави перед публікою. Зрештою, після годин тортур, вони одягають мене в сукню кольору глибокого нічного неба. Важкий атлас розшитий срібними нитками, що мерехтять при кожному моєму кроці чи подиху, наче далекі зорі в безкраїй пустелі. Жорсткий корсет стягує груди так нещадно, що важко дихати, а на шиї важким, холодним тягарем лежить древня реліквія Берегинь, нагадуючи про борг, який я не обирала.

Коли сонце нарешті сідає за горизонт, і в коридорах резиденції запалюють перші смолоскипи, відкидаючи довгі, тремтливі тіні, двері моїх покоїв відчиняються. Я мимоволі випрямляюся, очікуючи побачити безтурботну посмішку Каспіана, але на порозі стоїть він.

Даріан.

Він не в обладунках, як зазвичай, а в чорному парадному камзолі зі срібним гаптуванням, який підкреслює його владну виправку та небезпечну силу широких плечей. Але навіть у цьому вишуканому вбранні він виглядає чужим серед палацової розкоші — він виглядає небезпечно, наче дикий хижак, якого намагалися приборкати шовком, але забули вирвати ікла.

— Ясна пані, — його голос звучить низько, майже хрипко, і цей звук вібрує десь у мене під шкірою. — Я маю честь провести вас до зали. Принц Каспіан уже чекає там, щоб вийти до гостей разом із вами.

Я роблю обережний крок йому назустріч, і пишна спідниця шелестить об мармур підлоги, наче подих вітру. Даріан не відводить очей. Він розглядає мене занадто пристально, занадто відверто, порушуючи всі норми пристойності. Його погляд повільно ковзає по моїх відкритих плечах, на мить затримується на вигині шиї, зупиняється на моєму обличчі й нарешті повертається до очей. Це не той ввічливий, порожній погляд підданого чи залицяльника, до якого я звикла. Це погляд чоловіка, який оцінює небезпечного ворога... або жадану здобич.

У мене миттєво перехоплює подих, горло стискає спазм. По спині пробігає невидима хвиля жару, а серце починає битися в шаленому, нерівному ритмі, який не має нічого спільного з тривогою перед вечерею. Мені мало б бути неприємно від такої зухвалості, я мала б обуритися чи образитися, але натомість... мені це подобається. Те, як він дивиться на мене — без жалю, без фальшивого благоговіння — змушує мене відчувати себе живою, справжньою жінкою з плоті та крові, а не просто холодним "символом імперії".

— Ви виглядаєте... інакше, — нарешті тихо вимовляє він. В його темних очах на мить спалахує щось дике, майже первісне і неконтрольоване, що він тут же з неймовірним зусиллям намагається приховати за звичною маскою крижаної байдужості.

— Це комплімент, лорд Торне? — я намагаюся надати голосу впевненості, хоча відчуваю, як мої пальці, що стискають тонку тканину спідниці, ледь помітно тремтять.

— Це попередження, — відрізає він, різко пропонуючи мені руку. — Сьогодні в залі буде забагато вовків, які прагнуть шматка вашої сили. Не дайте їм себе засліпити блиском кубків. І тримайтеся ближче до мене, навіть коли будете з принцом. Особливо тоді.

Я кладу свою руку на його лікоть, і цей контакт здається мені електричним розрядом. Крізь тонку тканину його камзола я відчуваю залізну міць його м'язів і той самий палючий жар, який відчувала під час нашого тренування. Ми виходимо в коридор, і я знаю: цей бал стане не просто виставою для послів, а початком чогось великого і небезпечного, що вже неможливо буде зупинити жодними наказами.