Глава 14. Даріан

Ранок починається з холодної люті, яка осідає в моїх легенях важче за палацовий пил. Сонце ледь пробивається крізь сірі хмари, але воно не приносить тепла — лише висвітлює бруд і павутину в кутках цієї золотої клітки. Я йду до своєї кімнати. Замикаю двері і знову постаю перед зачарованим дзеркалом. На його рівній поверхні з’являється образ, який я викликав. Король Малкор. Старий сидить у своєму масивному кріслі, оточений безкінечними стопками пожовклих паперів, і виглядає так, ніби він сам є частиною цих давніх, холодних стін. Його обличчя — маска з глибоких зморшок, де немає місця для милосердя. Коли я доповідаю про нічних гостей у покоях Еліари, він навіть не піднімає погляду від чергового указу. Його байдужість б’є сильніше за будь-яку зброю, наче він уже давно викреслив живе життя зі своїх розрахунків.

— Даріане, ти занадто гостро реагуєш, — кидає він, сухо перегортаючи сторінку пергаменту. Скрип паперу ріже слух. — Магістр Азар вірний престолу вже тридцять років. Його методи можуть здаватися грубими, але він діє в інтересах держави. Не смій навіть думати про те, що він може заподіяти шкоду Берегині поза нашими планами.

— Його «методи» цієї ночі могли закінчитися трупом у ліжку Берегині, — відрізаю я, відчуваючи, як жовна ходять під шкірою від стримуваного гніву. Я бачив її очі вночі — вона була на межі відчаю.

— Твоя справа — охороняти її від зовнішніх ворогів і тримати подалі від Каспіана, — Король нарешті піднімає на мене свій важкий, каламутний погляд, у якому застигла крижана воля. — Решту залиш мені. Вільний.

Я вихожу, стискаючи кулаки так, що нігті впиваються в долоні. «Залишити йому»? Малкор старіє і стає не просто сліпим, а байдужим до того, що діється під його власним носом. Він думає, що все ще тримає нитки, але ляльки вже почали обривати пута.

Я прямую до вежі Верховного магістра. Тут повітря інше — воно тисне на скроні статичною напругою. У лабораторії Азара пахне чимось солодким і нудотним — запахом магії, яка змішана з кров’ю, рідкісними травами та безмежними амбіціями. Повсюди булькають реторти, а тіні на стінах здаються живими істотами. Магістр зустрічає мене з тією самою поблажливою, зміїною посмішкою, яка миттєво виводить мене з рівноваги.

— Лорде Торне, яка честь. Ви прийшли по пораду чи просто помилуватися моїми скляними іграшками? — вимовляє він, не відриваючись від своїх колб, у яких переливається щось тривожно-сріблясте.

— Цієї ночі у покоях Еліари були найманці, — я стаю прямо навпроти нього, ігноруючи палацовий етикет і порушуючи його особистий простір. — Вони прийшли через таємний хід. Що ви на це скажете, магістре? 

Магістр повільно випрямляється, відкладаючи інструменти. Його очі стають вузькими, темними щілинами, в яких на мить спалахує справжній, небезпечний вогник.

— Звідки ця інформація? Знову наша Ясна пані поділилася своїми нічними кошмарами?

— Це не нічні кошмари! — кажу різко. — Я був там і все бачив!

— Ви були… в покоях нареченої принца посеред ночі? — старий диявол ще грає зі мною в ігри! Та я втрачаю терпець.

— Ні, я стежив за її покоями. Стежив краще від охорони принца!

— Від кого ти отримав цей наказ? Стежити за її покоями? — це питання на мить змушує мене остовпіти. А Азар тим часом продовжує. — Тобі варто бути обережнішим у словах і діях, капітане. Сталь — це надійний захист, але вона не рятує від того, що всередині. Не лізь у ліс, куди тебе не просять, і не сунь носа в справи, які вищі за твоє розуміння сталі та крові. Палац має багато секретів, і деякі з них можуть стати для тебе останніми. Твоя вірність Королю — це добре, але пам’ятай: королі змінюються, а магія залишається. Вона була тут до вас і буде після.

Ця відкрита погроза, кинута з такою холоднокровністю, лише підтверджує мої найгірші здогади. Тепер у мене немає жодних сумнівів: це був він. Але навіщо йому було посилати людей саме зараз, коли Берегиня вже під наглядом? Чого він шукав під її подушкою чи в її думках?

Пізніше, коли сонце піднімається вище, я знаходжу Еліару в саду серед потьмянілих троянд. Вона виглядає блідою, але намагається тримати спину рівно. Я підходжу до неї, ігноруючи гвардійців, що стоять неподалік і роблять вигляд, ніби нічого не помічають.

— Будьте дуже обережні, Еліаро, — шепочу я, коли ми на мить опиняємося на відстані одного короткого кроку. Повітря між нами знову наелектризовується. — У цьому палаці діється щось дивне, і стіни мають не тільки вуха, а й кинджали. Не довіряйте нікому. Навіть тим, хто посміхається вам найсолодше. Особливо їм.

Я спостерігаю за нею цілий день, ховаючись за маскою байдужого охоронця. Еля проводить його поруч із Каспіаном. Вони гуляють терасами, він щось тихо шепоче їй на вухо, дбайливо торкається її руки, поправляє накидку... І цей театральний акт турботи викликає в мене справжню огиду. Мене дратує кожен його рух, кожна його фальшива посмішка. Цієї ночі цей «ідеальний принц» навіть не поворухнувся, щоб захистити свою наречену. Він спокійно спав у своїх м’яких шовках, у безпеці за спинами варти, поки вона, задихаючись від страху, босоніж бігла темними, вогкими коридорами від убивць.

Я дивлюся на Каспіана і бачу лише гарну оболонку, позбавлену хребта. Слабкість. Він занадто м'який, занадто залежний від чужої думки і вказівок Азара, щоб колись по-справжньому взяти владу в свої руки. І в цьому полягає справжній план Короля — я знаю це краще за будь-кого, бо бачив, як Малкор нищить конкурентів. Король не збирається віддавати трон племіннику. Йому потрібна Берегиня не як невістка, а як джерело енергії. Щоб її світло, її стародавня магія підживили його власну згасаючу велич, даруючи йому ще роки влади. Вона має стати не дружиною Каспіана. Поки Каспіан — лише приманка, красива обгортка для народу, щоб вони вірили в майбутнє, якого ніколи не настане. Їй відведена роль дружини Малкора, проте сам Малкор надто пізно дізнався про те, що шлюб з Берегинею дасть йому необхідні сили. Про заручини було домовлено і втекти, щоб затягнути процес з весіллям, здалося йому єдиним виходом.