Глава 12. Еліара

Вечір минає під знаком удаваної турботи, яка огортає мене, наче липка павутина. Каспіан заходить до моїх покоїв перед вечерею, і його вигляд — втілення шляхетності та непохитного спокою. Він виглядає так, ніби зійшов зі сторінок стародавніх балад про ідеальних принців: золотисте волосся акуратно укладене, камзол без жодної зморшки.

— Я посилив охорону біля твоїх дверей, Елі, — каже він, м'яко стискаючи мої пальці. Його долоні сухі та прохолодні. — Кращі гвардійці стоятимуть на чатах усю ніч. Більше ніхто не наважиться потривожити твій спокій. Ти повинна відпочивати, адже попереду багато справ.

На прощання він торкається губами моєї щоки — цей жест здається мені занадто вивіреним, майже формальним. Він бажає мені хороших снів і йде, залишаючи після себе ледь відчутний аромат дорогих парфумів, присмак розчарування та дивну порожнечу. Я дивлюся на зачинені важкі двері й щосили намагаюся переконати себе, що він має рацію. Можливо, мені дійсно здалося? Можливо, виснаження після кривавого нападу в лісі викривило моє сприйняття реальності, і таємнича тінь була лише плодом хворобливої уяви? Мені так хочеться вірити в це, хочеться нарешті відчути ту обіцяну безпеку, про яку всі так впевнено говорять.

Гаряча ванна, наповнена оліями з ароматом хвої та лаванди, допомагає розслабити напружені після виснажливого тренування м'язи. Кожен рух, кожен сплеск води мимоволі нагадує про Даріана — про те, як його залізні руки тримали мої, як його низький голос вібрував біля самого вуха, пробуджуючи в душі щось первісне і небезпечне. Я відганяю ці думки, занурюючись у воду з головою.

Служниця допомагає мені переодягнутися до сну, діючи мовчки й швидко. Вона дістає тонку, майже прозору сорочку з найлегшого сніжно-білого шовку, що ледь торкається шкіри, наче прохолодний туман. Коли всі нарешті виходять і зачиняють за собою важкі стулки, я власноруч гашу свічки і лягаю в ліжко. Темрява більше не здається ворожою, вона огортає мене м’яким оксамитом. Тиша панує в кімнаті, і я починаю повільно занурюватися в глибокий, безпам’ятний сон.

Проте посеред нічі все змінюється в одну мить.

Знову цей звук. Але цього разу це не обережний скрегіт каменю. Це глухий, приглушений удар, за яким слідує уривчастий шепіт і ледь чутний, але зловісний дзвін сталі об сталь. Серце миттєво робить шалений кульбіт і заходиться в ритмі набату. Я не чекаю, поки тінь знову з’явиться біля мого ліжка, щоб простягнути до мене руки. Страх, змішаний із гострим адреналіном, що все ще пульсує в жилах після уроків Даріана, підкидає мене на ноги.

Я зриваюся з ліжка, не встигнувши навіть накинути халат чи знайти капці. Босими ногами я біжу по холодній кам’яній підлозі, орієнтуючись лише на слабке, мертвотне світло місяця. Двері в основну залу здаються заблокованими зовні — вони не піддаються, коли я смикаю за ручку. Паніка накочує хвилею. Я кидаюся в бік темного бічного коридору, що веде до балкона або суміжних приміщень для прислуги.

Я біжу, не озираючись, відчуваючи, як тонкий шовк сорочки б’ється об мої стегна, плутаючись між ногами. Дихання збивається, стає коротким і болісним, паніка застилає очі туманом. На крутому повороті, де коридор занурюється в повну, непроглядну пітьму, я на всьому ходу наштовхуюся на щось масивне і неблаганно тверде.

Це не кам’яна стіна. Це живе, гаряче тіло, від якого пахне шкірою, морозним повітрям і сталлю.

Від сильного поштовху я ледь не падаю назад, але чиїсь міцні, мов лещата, руки миттєво хапають мене за плечі, притягуючи до себе з такою силою, що з моїх грудей виривається стогін. Я хочу закричати, покликати на допомогу, але широка, шорстка долоня надійно накриває мій рот, припиняючи будь-який звук на злеті.

— Тихо, Берегине! — лунає над моєю верхівкою низький, хрипкий голос, який я впізнаю з тисячі інших. Голос, від якого по спині пробігає електричний розряд.

Даріан.

Він притискає мене до себе так щільно, що я відчуваю крижаний холод його металевого обладунку крізь свою тонку, майже неіснуючу сорочку. Цей контраст між моєю незахищеністю і його залізною силою приголомшує. Його гарячий подих обпікає мою скронею, лоскочучи шкіру. Я завмираю, припиняючи боротьбу, відчуваючи, як моє тіло дрібно тремтить — чи то від нічного холоду, чи то від пережитого шоку, чи то від того, наскільки болісно близько він зараз знаходиться.

Він не відпускає. Навпаки, його хватка стає ще міцнішою. Його гострі очі вдивляються в темряву коридору за моєю спиною, вишукуючи загрозу, а руки тримають мене так, ніби я — найцінніший і найкрихкіший скарб у цьому проклятому, повному зрад замку. У цей момент до мене приходить гірке й чітке усвідомлення: «посилена охорона» Каспіана або не спрацювала зовсім, або... вона ніколи й не призначалася для мого захисту.