Глава 9. Даріан

Я замикаю важкі дубові двері своїх покоїв на два оберти ключа, і цей звук видається мені фінальною крапкою в довгому, виснажливому дні. У цій резиденції навіть у стін є вуха, а в пишних гобеленів — очі, що стежать за кожним подихом. Я скидаю важкий обладунок, який зараз здається мені не захистом, а кайданами, що в’їлися в плоть. Метал зі стогоном падає на підлогу. Я залишаюся в самій сорочці, відчуваючи, як нічний холод торкається моєї спітнілої шкіри, і підходжу до високого настінного дзеркала в похмурій срібній рамі, потемнілій від часу.

Моє відображення в тьмяному світлі виглядає жахливо, наче привид із моїх найгірших кошмарів: заляпане запеклою кров’ю та дорожнім брудом обличчя, очі, що горять хворобливим блиском від утоми й прихованої люті. Я кладу широку долоню на холодну, ідеально гладку поверхню скла і ледь чутно шепочу слова на давній мові, які вчив ще юнаком, коли Малкор обрав мене серед сотень інших і зробив своїм особистим слугою. Скло під моїми пальцями йде дрібними тремтячими хвилями, наче спокійна поверхня лісового озера від кинутого каменя. Темрява всередині дзеркальної глибини згущується, витісняючи моє відображення, а потім крізь неї повільно проступають знайомі суворі риси обличчя Короля.

Малкор виглядає втомленим, його обличчя пооране новими зморшками. Він перебуває в якомусь тісному темному місці, підсвіченому лише однією тонкою свічкою, що миготить від протягу, але його погляд залишається таким же гострим і владним, як і завжди.

— Доповідай, Торне, — коротко кидає він, і його голос звучить глухо, наче здалеку.

— Вона в безпеці, у резиденції, — відповідаю я, випрямляючи спину і намагаючись тримати голос рівним, попри те, що серце калатає об ребра. — У дорозі була професійна засідка. Це не просто лісове шобло, мій Королю. Вони знали наш маршрут до хвилини. Я впевнений, що зрада пустила коріння в самому палаці, під вашим носом. Азар... він виявляє занадто багато нездорової цікавості до Ключа. Намагався забрати його в дівчини одразу після того, як ми переступили поріг.

Малкор ледь помітно зітхає, і цей звук здається мені вироком моїй підозріливості.

— Цікавість Азара цілком зрозуміла і виправдана, Даріане. Ключ — це не просто брязкальце, це реліквія, від якої залежить цілісність Завіси і життя кожного з нас. Магістр присвятив все своє життя вивченню цих сил. Не шукай лихого там, де його немає, і не дозволяй своїй солдатській підозрілості засліпити тебе. Він вірний мені, як і ти.

Я хочу заперечити. Хочу кричати, що бачив ту саму голодну жадобу в очах жерця — ту саму хижу іскру, з якою дивляться на омріяну здобич, а не на священний артефакт. Але сперечатися з Королем, коли він абсолютно упевнений у своїх людях — це все одно, що намагатися зупинити лавину голими руками.

— Яку роль ви насправді відвели дівчині в цій грі? — запитую я натомість, переводячи тему. — Вона вважає, що її магія — це лише формальність, частина весільного обряду.

— Вона — Берегиня, і цим усе сказано, — відрізає Малкор, і його очі в дзеркалі стають холодними. — Зараз головне — діяти суворо за моїм планом. Поки я тут, у тіні, ти маєш виконувати свій наказ без вагань. Стеж за нею. Кожен її крок, кожне слово, кожен подих мають бути під твоїм наглядом. І головне, Даріане... ти не повинен, ні за яких обставин, дозволити їй зблизитися з Каспіаном.

Я мимоволі здригаюся, відчуваючи дивний холод у шлунку.

— Вони заручені, Ваша Величносте. Весь світ знає про це. Він уже цілував їй руки в залі на очах у всіх лордів, а щойно ми розійшлися, він побіг до її покоїв, наче закоханий юнак. Як я маю це зробити? Стати між ними зі свічкою і мечем?

Обличчя Короля в дзеркалі миттєво стає жорстким, наче викуваним із чорної північної сталі. В його очах проблискує щось безжальне.

— Як хочеш, Торне, але зроби це. Використай будь-які засоби. Це наказ, який не обговорюється. Вони не мають зблизитися духовно чи фізично до мого офіційного повернення. Магія Ключа занадто примхлива і стародавня, вона не підкоряється законам людей. Якщо Берегиня обере Каспіана своєю парою не лише на папері, а й серцем — магія Ключа визнає його своїм володарем і дасть йому силу, до якої він не готовий. І до якої абсолютно не готовий я.

Я мовчу, повільно перетравлюючи почуте. Повітря в кімнаті стає густим, наче смола. Значить, річ не лише в політичних інтригах чи престолонаслідуванні. Річ у силі, яку Каспіан може отримати через неї. Король боїться власного племінника? Чи він боїться втратити контроль над Ключем?

— Виконуй, — кидає Король, і дзеркало миттєво гасне, знову перетворюючись на холодну, неживу скляну поверхню.

Я залишаюся стояти в повній темряві, яку розбавляє лише слабке світло місяця крізь щілину в шторах. Моя долоня все ще лежить на дзеркалі, і я відчуваю, як від нього віє льодом. Я мимоволі згадую той момент у лісі, коли ми летіли на Громі крізь снігову стіну. Я згадую, як золотий метал Ключа на її поясі став теплим під моєю рукою — не обпікаючим, а майже ніжним, живим — саме тоді, коли я притиснув Еліару до себе, захищаючи від вітру. Він відгукнувся на мій дотик, на мій захисний гнів, на мій поклик воїна.

Ключ обрав її Берегинею ще в колисці. Але на кого він відгукнувся сьогодні в засніженій глушині? Хто став парою для її магії в ту секунду?

Я нічого не сказав Королю про цей резонанс. Можливо, через те, що сам ще не до кінця зрозумів, що це означає для мене і для неї. Або через те, що вперше в житті я відчув: Малкор не знає всього. Він бачить фігури на дошці, але не відчуває, як дошка починає горіти.

Я повільно підходжу до вікна. Покої Еліари знаходяться в іншій вежі, прямо навпроти моєї. Я бачу слабке, тремтливе світло свічки в її вікні, що вихоплює шматок темної стіни. Вона зараз там, змиває бруд дороги і, напевно, думає про свого ідеального, чистого принца. А я маю стати тим, хто зруйнує її казку, хто встромить ніж у її ілюзії. Не тому, що мені подобається завдавати болю, а тому, що так наказав Король. Мій бог і мій господар.