Глава 6. Еліара

— Це неправда! — я підводжуся на повний зріст, стискаючи кулаки так міцно, що нігті впиваються в долоні. — Все буде добре. Все має бути добре, бо інакше світ просто не зможе існувати. Я — Берегиня, ось же Ключ, він нікуди не зникав, отже Хаос ніхто не випустив. Порядок не може просто так взяти і зникнути лише тому, що ви так кажете. Я впевнена, що Його Величність скоро повернеться. А якщо й ні, то це питання придворних інтриг. А не боротьби з Тінями.

Я мимоволі торкаюся холодного золотого металу на поясі. Мама завжди казала, що цей світ стоїть на двох непорушних стовпах, і якщо один похитнеться, інший має стати опорою. Я пам’ятаю її голос — він був такий спокійний, пахнув лавандою і старовинним папером, коли вона розповідала мені казку на ніч. Але та казка була нашою кров’ю, нашою історією.

«Давним-давно, Елю, коли Етерніум ще був розпеченим горнилом, а Хаос гуляв цими землями, наче господар, два роди об’єдналися. Твій прапращур — велика магиня, чиє серце було чистим світлом, і перший Король — великий воїн, чия воля була міцнішою за сталь. Вони звели Стіну не з каменю чи вапна, а з власної волі та вічного закляття. Він дав силу своїх мужів і свою кров, щоб захистити кордони, а вона віддала частину своєї душі, щоб створити Ключ і утримувати Завісу. Відтоді влада передається чоловікам їхнього роду — від короля до принца, а захист Завіси — жінкам нашого, від матері до доньки. Це рівновага, доню. Доки є Король на троні і Берегиня біля Стіни — світ у безпеці, а тіні не мають влади над людьми».

Цей порядок існував століттями, непорушний і святий. Мій рід успадковував магію Світла, передаючи Ключ як найвищий скарб, а рід Малкора — залізну корону. Ми — дві частини одного цілого, два замки на одних воротах.

— Боги встановили ці правила на самому початку часів, — кажу я тепер впевненіше, дивлячись прямо в крижані очі Даріану. — Королівська кров і кров Берегинь захищають Етерніум. Це закон природи. Якщо Король зник, ми знайдемо його. Мій шлюб із Каспіаном лише зміцнить цей захист, зв'яже наші роди ще тісніше. Так було завжди, і так буде зараз.

Даріан робить повільний крок до мене, виходячи з тіні. Я відчуваю від нього запах диму, морозного вітру і металу — запах справжньої півночі. Хоч присягала я навіть не дивитися на інших чоловіків, окрім свого нареченого, не можу не визнати, що лорд Торн просто до біса красивий. Темне волосся, різкі риси обличчя, немов висічені з каменя. І очі, котрі дивляться наче крізь мене. В його зверхності є якась особлива магія. Є щось, що мені хотілося б розгадати. 

На думку спадає та мить, коли Ключ відреагував теплом на дотик Даріана. Чому? Загадка, на яку я не маю жодної відповіді.

— «Так було завжди» — це найнебезпечніші слова в історії, — тихо каже він, і в його голосі більше немає відкритої злості, лише якась дивна, глибока і похмура втома людини, яка бачила, як руйнуються гори. — Ви тримаєтеся за казку, Ясна пані, бо вона затишна. Але за вікном зараз — справжня зима. І вона прийшла не за розкладом богів, а за законом зради та слабкості.

Він знову відвертається до вікна, закриваючи розмову, і залишає мене наодинці з моїми спогадами та холодом, що невблаганно пробирається під шкіру. Я дивлюся на Ключ, очікуючи, що він почне сяяти, даючи мені відповідь. Але він мовчить. А в глибині моєї душі, там, куди я зазвичай боюся зазирати, починає проростати малесеньке, гірке зерно сумніву.

А що, якщо Даріан правий? Що, якщо Стіна, яку побудували наші предки своєю кров’ю, вже давно дала тріщину, крізь яку свистить вітер порожнечі, а ми просто продовжуємо грати свої ролі, вдаючи, що вона непохитна?